– Діду, а ти до скількох років жити збираєшся? – жартома запитав Макар.

– А що, не терпиться вже мене оплакати та проводити? – з усмішкою відповів Ігор Вадимович.

– Ні, тебе ніхто не підганяє, – Макар засміявся.

– У нас тут виникла суперечка, на скільки років тобі ще твоїх капіталів вистачить.

– А-а, то ви вже й грошики мої перерахували!

– Ігор Вадимович погрозив пальцем.

– Самі заробляти не навчилися, а шукаєте, де б урвати!

– Діду, ти не справедливий, – Макар припинив сміятися.

– А чи не здається тобі логічним, що старше покоління має допомагати молодшому, щоб, так би мовити, полегшити життя?

– А ти більше про логіку чи справедливість? – хитро поцікавився Ігор Вадимович.

– Чи онукам кисло живеться, що у діда грошей повно, а він не ділиться?

– Хитрий ти, діду! – знову посміхнувся Макар.

– А ще розумний!

– Тому й з грошима!

– Діду, а чого ти не ділишся?

– Запитав Макар.

– А не зобов’язаний! – заявив Ігор Вадимович.

– Ну, зрозуміло, – сказав Макар.

– Що, не пощастило діда розкрутити? – розсміявся Ігор Вадимович.

– А от скажи мені чесно, сам прийшов, чи тебе, як улюбленого онука, направили?

Макар почервонів.

– Ти, Макаре, одного не розумієш, – Ігор Вадимович усміхнувся, – бо малий ще, й головою своєю до пуття не думаєш!

– За великим рахунком, мені не шкода! Хоч зараз можу все віддати. Скільки мені треба одному?

– Справа в іншому! Якщо все віддам, та ще й просто так, спустять усе наші родичі! Та й шкода, теж! Стільки років орати, а навіщо? Не на користь вийде, а лише на зло!

Макар насупився. Хоч йому й двадцять років, та й розуму вистачало, а дідові слова якось не доходили.

Побачивши розгубленість онука, Ігор Вадимович вирішив пояснити:

– Поки бабуся була жива, вона постійно допомагала і твоєму батькові, і твоїй тітці. Усім своїм дітям.

Вона раділа, що допомагає. Але я побачив, що ні твій батько, ні твоя тітка, вони ж не цінували цієї допомоги!

А ось дошкуляли бабусі постійно! Проблеми на неї свої вішали! Десять років її вже немає, а це все завдяки улюбленим діткам!

– Ти тому відмовився допомагати? – Запитав Макар. – Як помста?

– Скоріше, не хочу піти її дорогою! А якби дізнався ще за її життя, як їй від діток діставалося, то раніше б усіх розігнав! І Петро, і Ганна – ті ще товариші! Як їм щось потрібне, так будь-кого заклюють!

Макар знову почервонів.

– Ось! Ти знаєш, як це! – Ігор Вадимович поплескав онука по плечу. – Чи сильно вони тебе обробляли, щоб ти до моїх заощаджень їм доріжку протоптав?

Макар жалібно подивився на діда.

– Вони ж не відстануть.

– Це дивлячись, як осадити! – посміхнувся Ігор Вадимович.

Але усмішка вийшла сумною.

– Тобі простіше, ти розумний! – промовив Макар.

– І тобі ніхто не заважає розумним стати!

– Я поки розумним стану, вони мені останні нерви вимотають!

– Не можеш бути розумним, – Ігор Вадимович стер усмішку з обличчя, – стань злим! Це допомагає позбутися багатьох проблем! А особливо, від людей, які ці проблеми створюють!

– На родичів злитися?

– Здивувався Макар.

– Так вони, як правило, найбільше й дістають! А ось я тобі розповім, як вони твою бабусю в могилу звели, то тебе ще тримати доведеться!

– На обличчі Ігоря Вадимовича з’явився вищир.

– А ти де був, що таке допустив?

– Запитав Макар.

– Працював, – прогарчав Ігор Вадимович.

– Закінчував трудову кар’єру! Бабусі твоєї не стало за два місяці, як мені виходити на пенсію.

– І працював я не у нас у місті, а в столиці, великим і товстим начальником був! А коли бабусі не стало, я щоденники знайшов її. Три зуби в мене розкришилося від злості, коли я про подвиги своїх діток прочитав!

…Ігор з дитинства усвідомив, щоб чогось досягти, – треба заробити. На світ він з’явився у середині минулого століття, а тоді життя не було вистелене трояндами. Бачив він, як непросто доводиться батькам кувати добробут сім’ї.

Мати працювала вчителькою, а батько – будівельником. А за фактом, Ігор був наданий сам собі.

І він міг, як і багато його однолітків, збиватися в зграйки та наводити шурхіт у навколишніх дворах. До речі, багато хто після таких вилазок опинився за ґратами на роки.

Ігореві такі перспективи не подобалися.

Ті рідкісні вечори, коли мама була вдома, вона втовкмачувала Ігорю норми моралі й прищеплювала самосвідомість.

Саме тому із чотирнадцяти років Ігор став ходити на роботу разом із батьком. Навчався він у другу зміну, тому з ранку завжди був із батьком на будівництві.

Як батько домовився з начальством, що неповнолітній на об’єкті, залишається лише гадати. Хоча, півлітра раз на тиждень відчиняла й не такі двері.

А на будівництві Ігор показав себе працьовитим, цілеспрямованим та кмітливим хлопцем.

Спочатку його смикали, подай-принеси, а потім почали довіряти й більше. То цемент замісити, то до мулярів у спайку встати, то до тесляра в підмайстрові. І ніде на нього не було скарг.

Інші будівельники нарікали, що своїх синів на будівництво затягнути не можуть, мамки не пускають, а так мужиками росли б!

Так Ігор мужиком і ріс. Ніколи не відмовляв у допомозі на будівництві, і вдома не відмовляв матері, коли тій потрібна була допомога.

Єдиною прогалиною в житті п’ятнадцятирічного Ігоря стало навчання. По краплі, та потроху почав він її запускати.

– Навіщо мені ці науки, якщо я свої гроші й так зароблю?

І що характерно, будівельники з ним погоджувалися. А старий бригадир, прийнявши для зігрівання, сказав Ігореві так:

– Без наук і знань ти заробиш, щоб жити! Тут я сперечатися не буду. А щоб заробити на хороше життя, – мозок треба мати!

– Я у свій час не пішов до інституту, – лише бригадир, а мій сусід пішов, і зараз великий начальник у світлому кабінеті!

– Дача у нього персональна, машина персональна, та ще й водій! А вдома покоївка та кухарка! Чому? Тому що людина з мізками!

– А як я зароблятиму, якщо вчитися піду? – Запитав Ігор.

– Батько твій, добрий працівник! – сказав бригадир. – Чесно працює, чесно заробляє!

А якщо ти вчитися підеш, він тебе прогодує, поки диплом не отримаєш. А там уже ти йому допомагати маєш! Це називається – справедливість!

З такою установкою він і пішов життям. А ціль собі поставив, щоб його сім’я ніколи й нічого не потребувала.

Дружину вибрав господарську, але одразу розставив пріоритети:

– Ти займаєшся будинком, я заробляю гроші!

У Олени були, в принципі, плани працювати, не дарма ж вона здобула освіту історика, але авторитет чоловіка був вищий за її переваги. А переконавшись, що вона за чоловіком, як за кам’яною стіною, прийняла його правила.

Олена подарувала Ігореві двох дітей. Він любив їх безмірно, хоча через зайнятість і завантаженість приділяв їм, на його думку, занадто мало часу.

А себе Ігор виправдовував тим, що хоч і бачить їх не часто, зате вони мають усе, що забажають.

Навіть у часи змін родина Ігоря нічого не потребувала.

Ігор не просто орав, він ще шукав різні шляхи, щоб продовжувати гідно забезпечувати сім’ю.

Десь у рамках закону, десь, виходячи за них, але це йому вдавалося. Однак лихий вітер змін поставив сім’ю перед важким вибором:

– Я можу поїхати один, або ми можемо переїхати разом!

Синові п’ятнадцять, доньці десять, життя налагоджене, квартира кооперативна, дача, машина. А тут підвищення. І не кудись, а до столиці!

Відмовлятися не можна було. Або Ігор йде на підвищення та обживає столичний кабінет, або його почнуть зміщувати з посади, на якій він був на той момент. Там чийсь синок схотів стати начальником місцевого масштабу.

Ігор залишив ухвалення рішення за дружиною, бо вона берегиня вогнища.

– Часи все ще незрозумілі, – задумливо промовила Олена. – Як на новому місці буде – невідомо. А тут я знаю, де що дістати, до якої крамниці з чорного входу зайти, до кого звернутися і на кого послатися.

– Та й квартира із дачею? Продавати? Кидати? А як діти? Зрозуміло, школи скрізь є. Але чи зривати Петьку за рік до закінчення школи? А Анюта, як перенесе розставання із друзями?

Ігор барабанив пальцями по столу, беручи до уваги доводи дружини.

– Ігорю, тут всього п’ятсот кілометрів, – продовжила Олена.

– Ти й на вихідні зможеш приїжджати, і на свята. А у відпустку зможемо зустрічатися всі разом!

Рішення продиктовано розумом: Ігор переїхав один.

На колючі фрази:

– Що це за сім’я на відстані?

Ігор завжди з упевненістю відповідав:

– А що за сім’я, якщо кінці з кінцями ледве зводить? На меблі три роки збирають? На відпочинок у кредит? У моєї сім’ї таких проблем немає!

– А спілкування нам достатньо! Раз, а то й двічі на місяць, я їжджу на вихідні. Усі свята я з родиною! І у відпустку завжди їздимо разом!

З таким висловом сперечатися було безглуздо, А Ігор ще додавав на свій захист:

– А скільки сучасні батьки з дітьми часу проводять, коли мешкають разом? Вдень – робота, увечері втомився.

– А на вихідних полювання, риболовля чи “літробол”! Так я їм хоча б не маячу і з дурними розмовами не чіпляюся! А у питаннях виховання я повністю довіряю своїй дружині!

А Олена й займалася господарством, вихованням дітей та всіма нагальними питаннями сім’ї. Ігор постійно пересилав їй гроші, а вона вже кермувала та керувала, залежно від потреб.

Іноді у будинку було багато грошей, іноді не дуже. Олена завжди відкладала, тому що на проживання сум, що надсилаються, було з надлишком.

Але коли виникали потреби більш затратні, вона не відмовляла, а спокійно витрачала заощадження.

Але бувало, коли Олена зверталася до чоловіка, щоб той надіслав грошей більше. Ґрунтовно більше! Настільки ґрунтовно, що гроші Ігореві доводилося вишукувати й навіть позичати.

Спочатку треба було синові оплатити навчання, бо повз бюджет він пролетів. Потім доньці з тієї ж причини.

Не закінчивши інститут, Петро схотів машину. Навіть дві машини. На одній, щоб їздити навчатися, а потім уже гарну, щоб кататися із задоволенням.

Дочці машина була ні до чого, її вже кавалер возив, але вона вирішила, що час жити окремо. Батьку полетів запит на квартиру.

А як Ганна переселилася, тут Петро дозрів для самостійного проживання. Навряд чи він сам витяг би побут, але якось поспішно зазбирався до РАЦСу. Виявилося, його дівчина чекає на дитину.

Тут тато не лише на квартиру екстрено заробляв, а й на весілля та на онука. А далі донька внучку щасливому дідові подарувала.

Туди теж треба було добре влити.

– Виросли дітки, – філософськи міркував Ігор Вадимович, – вилетіли з гнізда. Своїми життями живуть! Усе у них є, всім тато забезпечив! Значить, і завдання своє виконав чесно та сповна!

А до пенсії йому лишалося ще десять років.

– Ну що ж, зароблю на спокійну старість, а потім ми з Оленкою, як поїдемо світом, щоб подивитися все те, що не бачили!

Але тепер додому Ігор Вадимович приїжджав набагато рідше. Раз на пару місяців приїжджав, пізно вночі у п’ятницю, суботу проводив із дружиною, а в неділю кликав у гості дітей із їхніми половинками та онуками.

Велике застілля, багато тепла та любові. А потім у понеділок ще затемна повертався назад до столиці.

А гроші, за звичкою, слав Олені. Вона ж так і залишилася берегинею вогнища! Однак і сам став трохи інвестувати, бо зв’язки у столиці за стільки років навчили примножувати капітали.

За два місяці до виходу на пенсію надійшла гірка новина. Супутниця життя, кохана дружина, берегиня вогнища, на нервовому ґрунті після серцевого нападу, залишила світ живих.

А Ігор Вадимович зрозуміти не міг, звідки нервовий ґрунт? Все ж було добре! Вони навіть плани будували, куди спочатку поїдуть на відпочинок, а куди – потім. А тут, раптово…

Розбираючи речі дружини, Ігор Вадимович натрапив на щоденники Олени. А вона, як педагог, завжди все записувала. Звичка в неї була така. Все писала.

Доходи, витрати, свої думки, міркування. Плани на найближчий час та що вдалося зробити, а що, поки що, залишалося в планах.

І тут Ігор дізнався, що діти, хоч із гнізда й випурхнули, а доріжку до мами не забули. Так, не відвідати та допомогти, а грошей попросити. Та не просто попросити, а вимагати!

І на меблі дітки просили, і на ремонти, і навчання внукам, і на відпочинок. Такої статті витрат не було, на яку б Петя з Ганною у мами не просили.

Сама Олена у щоденнику писала, що розуміє, діти сіли на шию, а відмовити не може! А найгірше, що діти скандалити починали, якщо мама намагалася відмовити. Доводили вони Олену, поки та не давала необхідних грошей.

А ще Олена писала, що не знає, як сказати чоловікові. Адже всі гроші, що він їй надсилає на майбутні подорожі, вона постійно віддає дітям.

– Не знаю, як у вічі Ігорю подивлюся, коли він дізнається, що грошей немає…

Це її й добило.

А улюблені дітки, через місяць, як матері не стало, прийшли до тата і сказали:

– Гроші давай! Нам якось треба жити!

Ігор Вадимович був багатослівний та емоційний. Грошей, природно, не дав, хоча столичні інвестиції приносили добрий дохід, а ось долю матері пригадав.

Та й вислав діток жити своїм життям. І щоразу, а це було неодноразово, повторював свої слова, коли діти знову приходили за грошима.

– Спілкування – це, будь ласка! А грошей не дам, скільки не просіть!

Але діти не втрачали надії дістатись до заощаджень тата, тому контакту не рвали.

А тут додумалися онука підіслати.

Макар сидів червоний, мов варений рак. Дід бачив у погляді онука злість, але бачив він і зніяковілість.

– Пробач, діду, я не знав, – сказав Макар.

– Мені сказали, що дід багатий, але жадібний! І треба його на гроші розкрутити!

– Тепер знаєш, – сказав Ігор Вадимович.

– Тепер своєю головою думай!

– Адже вони завжди вдавали, що самі гроші заробляють, а не з бабусі тягнуть…

– Макаре, хай їх Бог судить, а ти про себе думай! Яким бути, та яким стати!

– Справді, не таким, як вони!

– Заявив Макар.

– Пробач, діду, ще раз, що я до тебе з таким прийшов! Я краще до тебе ходитиму, щоб ти мене розуму навчив! Ну, і допомагатиму!

Ігор Вадимович оплатив онуку навчання аж за два курси, а потім Макар перевівся на безплатне. І більше не брав у діда жодної копійки, а за навчання обіцяв гроші повернути. І повернув, коли закінчив і влаштувався працювати.

Рідня повстала проти молодого і старого родича, діда та онука, бо вони обоє всю рідню зневажали.

На похороні Ігоря Вадимовича був лише Макар. Він до кінця був із дідом. Він його і проводжав в останню путь.

Макар знав, що дід усе своє майно заповів йому. А ще Макар знав, що скоро рідня налетить, щоб урвати й собі шматочок. Однак Макар був готовий до цього. Наука діда не пройшла даремно.

Але найголовніше було те, що Макар подарував дідові спокійну старість, а ще – турботу та любов.

Хтось скаже, що схитрував онук, та примазався до дідових заощаджень, інші, – щиро захоплюватимуться вчинком внука. Хай там як, а свої останні дні дідусь був щасливий, – і це найголовніше…

А ви як вважаєте, онук був щирий? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.