Ольга Захарівна перестала говорити по телефону і, сяючи очима від щастя, сказала чоловікові: — Оксаночка сьогодні приїжджає! Потрібно приготувати до її приїзду! Бігом у магазин, а я поки що тут все приготую. І ігристе не забудь!.. Оксана стала для бабусі дороговказом.

Того року раптово через ДТ П не ста ло сина з невісткою. Ольга тяжко захво ріла від rоря. — Бабуся, не йди, — просила її п’ятирічна Оксанка.

— Якщо ти підеш, дідусь піде за тобою, а я залишусь зовсім одна. І Ольга ніби прийшла до тями. Стала швидко йти на одужання. Виростили вони з дідом онуку, поїхала до столиці, вивчилася на лікаря. Зараз працює в Києві і ось збиралася до старих у гості.

Приготувавши всі частування, дід із бабкою, причепурившись, як на свято, йшли на автобусну зупинку. Зустрічати внучку. — Куди це ви так вирядилися? — питали односельці, які зустрічалися. — Внучку зустрічати йдемо. Вона сьогодні приїжджає. Підійшов автобус, вийшли пасажири, а Оксанки нема.

— Може, вона завтра приїде? — То ти подзвони, уточни. – Телефон залишила вдома. Ольга Захарівна з Василем Петровичем сумно пленталися додому. — Це ще хто такий? — стрепенувся дід, побачивши біля своєї хвіртки чужу машину, а поруч молодика. Вони швидко пішли до хати.

Хлопець обернувся на їхні кроки і, ніби дізнавшись, усміхнувся. — Добридень. Я Стас. — Що з Оксаною?! — у паніці вигукнула Ольга. — В хату пішла, — розгубився Стас, — вас нема. От і побігла шукати. Ольга Захарівна впала на лаву. — А ти хто сам будеш, — спитав дід.

— Наречений. – Баба! Діду! Ви де пропадали? Я обшукалася вас, – вибігла до них Оксана. – На зупинку ходили. Тебе зустрічати. Погостюючи чотири дні, отримавши благословення, Оксана зі Стасом поїхали до Києва. А за місяць туди ж виїхали Ольга Захарівна та Василь Петрович. На весілля онуки.

КІНЕЦЬ.