Ольга монотонно вишкрібала пригорілий жир з дна каструлі залізною мочалкою, і одним оком стежила за рядженими в телевізорі. Одягнені в цікаві костюми наспівували всим відомі пісні.

Ольга не те що б захоплювалася подібними шоу по телевізору, скоріше за все їй сьогодні хотілося бачити щось яскраве і радісне. Втома від нескінченного кола дім-робота-кухня, до того ж спостерігати вечорами круглу пику незадоволеного чоловіка на дивані, не додавали життєвого тонусу.

Нещодавно покинула цей тлінний світ мати Ольги, жінка в солідному віці, але при своєму розумі. І дочка важко перенесла втрату тієї, яка любила її просто так, за те що вона на світі є. Могла сварити, ображатися, але у важкі хвилини завжди була поруч і підтримувала чим могла.

Близькі сумували після прощання з жінкою, але як кажуть французи – се ля ві бабусю, таке життя, як прийшла на світ одна, так і підеш на самоті. Ніхто не ляже поруч з тобою в землю, саваном твоїм не вкриється, кістлявою рукою долоню не стисне, висловлюючи підтримку. Кожен у свою останню годину постане перед старою бабою з косою в єдиному екземплярі. І нічого страшного в цьому немає, кончина лякає поки вона в далекому-далеко знаходиться, а як встанеш віч-на-віч, начебто і нічого особливого.

Ось так і мати Ольги, довго хворіла і пішла наостанок, зітхнувши полегшено, з посмішкою на губах.
Ольга плакала, чоловік її Іван на поминках поводив себе неабияк непристойно, чи то від радості, чи то з горя. Найімовірніше, від радості, теща терпіти не могла цього, як вона називала його в обличчя, «пройдисвіта, ледачого, ненажерливого».

Не соромилася бабця і застосовувала міцні вирази, коли чехвостила нахабного лінивця, що зручно влаштувався на шиї дружини. Могла й вдатися до фізичних покарань, поки була в силі, але з роками, прудкість тещина зменшилася, а перед своїм відходом так зовсім занедужала. Два роки хворіла тяжко, Лариса доглядала за нею, Рома з дружиною приїжджали, допомагали як могли.

Ольга теж бігала до матері, хоч Іван і забороняв, виділяла час, відпрошувалася з роботи, щоб чоловік не знав. Теща Івана завжди напружувала неймовірно, а в молодості особливо, він терпіти не міг цю жінку, яка пхає свого носа куди не треба. Він часто знімав напругу і виліковував нерви, зіпсовані лайками з тещею, задаючи тортур дружині та дітям, поки ті були маленькими. Старенька здогадувалася про це, але донька мовчала як партизан, а онуки теж боялися батька і намагалися уникати цієї теми.
Підростаючи, вони все більше тягнулися до бабусі, і якомога більше часу проводили в її двокімнатній квартирі.

Гірко плакали, проводжаючи в останню путь онуки Лариса з Ромою, невістка і правнуки. Приперся навіть колишній співмешканець Лариси з гвоздиками, і старанно тер очі хусточкою, зображуючи горе.
Старенька любила і балувала всіх, а в останні років п’ятнадцять, Лариса спершу одна, потім з дитиною жила у бабусі. Після школи і Рома певний час жив у бабусі, з батьками, бачте, йому жити не хотілося. А Іван Миколайович і не переживав, у трикімнатній, просторій квартирі було дуже комфортно удвох із дружиною.

Дев’ять днів після прощання з мамою пройшли в гарячковому тумані, близькі їли, пили, сумували і сумно зітхали.
— Час у спадок вступати, – нагадав дружині на десятий день “дбайливий чоловік”, – двокімнатна квартира не буде зайвою для нас, та й грошики мабуть у тещі є.
— Зачекай трохи, у мене ні сил, ні бажання бігати оформляти документи, – дружина, як завжди, без доброго напуття з боку чоловіка, не збиралася нічого робити.

— Потім відпочинеш, – защипнувши складку на животі у дружини, Іван подумав, що це мало спонукати Ольгу взятися за оформлення спадщини, і це спрацювало.
— Завтра піду дізнаюся, які документи потрібні, – погодилася дружина з додатковим доказом з боку чоловіка, у вигляді стусана в бік.
— Ну нарешті, – чоловік блаженно посміхнувся, уявивши, як добре вони житимуть, якщо продати тещину двокімнатну. Можна звільнитися з роботи, і лежати вдома, проїдаючи спадок, і плюючи в стелю.

Іван Миколайович почухав черево, туго набите гарячими пельменями зі сметаною, і відригнув, задоволений життям.
— Здавати воно, звісно, добре, але ніколи не знаєш, які мешканці попадуться. У Єрмоленків он квартиру загадили такі орендарі, шибки на вікнах побили наостанок.

Дружина переживала за доньку з онукою, яким доведеться з’їжджати зі звичних умов, але боялася напряму говорити про це чоловікові.
— Може Ларисці скажемо, щоб жила там і далі, нехай квартплату платить і ремонт робить. А за те, що ми їй дозволяємо там жити, – Іван хрюкнув від задоволення, передчуваючи халявні гроші, – так і бути, по десять тисяч нам переказує. А потім із ремонтом продати можна й дорожче, я дізнавався в агентстві, поки ти тут із пирогами возилася на поминках.

Батько недолюблював доньку й онуку, тому в Ольги очі полізли на лоб, почувши його пропозицію. Це було щось неймовірне і надзвичайне, щоб він дозволив доньці жити в бабиній квартирі.

— Якщо ти так хочеш, нехай живе, – боязко погодилася вона, з недовірою оглядаючи блискуче обличчя чоловіка.

— Ти їй подзвони, скажи, що це я запропонував, – Іван насипав у долоню кілька пігулок і закинув до рота. Він дуже любив жирну, ситну їжу, але вік брав своє, і без пігулок п’ятдесят пельменів за раз було складно перетравити.

— Ну, що копаєшся, дзвони давай, – він дотягнувся ногою у вовняній шкарпетці до дружини, і штовхнув її легенько по коліну. Начебто тільки доторкнувся, а ця розмазня ледве втрималася у висячому положенні, встигла тільки рукою за стіл вчепитися.

Корова вона і є корова, недолуга, неповоротка і тупа, як тільки він її терпить таку!?
Ольга витерла руки і шкандибала за телефоном у спальню, припадаючи на хвору ногу, куди штовхнув чоловік.

І без того коліна часто опухали й боліли, чоловік знав про це, і йому дуже подобалося наносити стусани по хворих місцях. Це була така весела гра, шпиняти і діставати дружину, особливо коли вона цього не чекає.
Дочка довго не брала слухавку, чим розлютила батька, і він почав бурчати, що ще п’ять хвилин і передумає. Нехай з’їжджає Лариска на орендоване житло, якщо бабусина квартира не потрібна.

Але Лариса, мабуть відчувши погрозу, нарешті взяла слухавку, і мовчки вислухала матір. Угукала, погоджуючись, поки та розхвалювала батька, готового поступитися цілою квартирою рідній доньці. І сказала спокійно, що завтра заїде після роботи, там і обговорять, як бути далі.
Іванові стало не по собі, від тону дочки, бач ти яка, навіть і не подумала переживати, що залишається на вулиці.

Невже щось надумала зараза, може сподівається теж частину спадщини отримати?!
Лариса була копією ненависної тещі, така ж егоїстична і жорстока, але ще енергійніша і мстивіша.
Іван побоювався її, і цей страх посилювався з кожним прожитим роком, дочка дорослішала і ставала все нахабнішою.

А він старів, втрачав сили і владу над дітьми, які виросли і стали самостійними.

Колись він був володарем у сім’ї, вирішував кому і що робити, і як поводитися. І йому це подобалося, він впивався владою і безкарністю, із задоволенням тиранячи і завдаючи мук всім навколо.

Дружина повністю підкорялася йому і не створювала незручностей, а ось дітей іноді доводилося втихомирювати і кулаками.

Рома ріс слухняним і мовчазним як мати, йому діставалося не так часто, як Ларисці. Так, ткнеш під ребро або ляща даси по голові, і на душі відразу стає легше. Виховання дітей справа нелегка, ледве даси слабину, сядуть на голову, тому Іван і намагався тримати їх у строгості.

А донька відірвана від батьківського виховання росла, батькові й матері нерви мотала, навіть до школи відмовлялася ходити, соромилася, що вдягнена погано. Хотіла, щоб батько з матір’ю тисячі витрачали на всякі дурниці, джинси там, сорочки, телефони дорогі. І не думала про те, що гроші не з неба падають, за них потрібно попітніти. Якщо витрачати на всякі дитячі хотілки, то доведеться зуби на полицю покласти, а цього Іван боявся найбільше.

А донька і по дому не любила поратися, вічно доводилося підганяти стусанами, щоб вчасно подала батькові каву і капці. У п’ятнадцять років вирішила, що виросла, і свої пʼять копійок почала вставляти, я, мовляв, не зобов’язана прислужувати. Довелося Іванові стусанами пояснювати їй просту істину, що батька треба поважати.

Від душі відходив він тоді її, і кулаками, і ногами в черевиках, які дочка відмовилася з нього знімати.
Два тижні лежала Лариса вся синя, аж поки бабуся, відьма ця, не прийшла. Дружині та Ромці батько заборонив викликати швидку допомогу, синові навіть у вухо заїхав для остраху. Його і в армію не взяли через це, перетинка лопнула якась, чути став погано. Йому б батькові дякувати, що від армії відкосив, так ні, образився, і пішов після школи з дому.

Коли одружитися надумав, навіть на весілля не запросив, і онуків не показав жодного разу. Живе через вулицю, їздить на роботу повз будинок рідного, і не заходить провідати.
Ольга начебто ходить до них, коли Івана немає вдома, але нічого не розповідає, все відмовчується.
Коли теща побачила Ларису в такому, ледве непритомніла, хотіла поліцію нацькувати на зятя, кидалася з кулаками. Вирішила до в’язниці посадити, але Ольга в ногах валялася в неї, благала, щоб дітей не сиротила, і її, нещасну, пожаліла.

Плюнула бабуся на маківку доньки, і забрала Ларису із собою, і пригрозила, що прокляне їх обох, батьків сволотних. Школу дівчина закінчила, і в технікумі відучилася, живучи в неї, але тільки нічого доброго з цього не вийшло.

Лариса розпустилася донезмоги, пожила з якимось дурнем і донька зʼявилась, Улянка білява і кістлява.

А потім розлучилася і на бабину шию сіла, разом із соплячкою своєю.

А бабця і задоволена, все сюсюкалася з ними, всю пенсію на них витрачала. Добре жилося Ларисці, шикувала на бабусині гроші, ще й аліментu від колишнього співмешканця приходили. Вела такий розпусний спосіб життя, що закачаєшся, батько на власні очі один раз бачив, як дочка йшла з пляшкою в руці. А ще Олексій із сусіднього будинку казав, що Лариса з подругами гуляла в кафе, день народження відзначала.

Тому Іван і заборонив дружині шанувати доньку й онуку безрідну, в гріху зачату, не зрозумій від кого вона. Співмешканець же не став із Ларисою розписуватися, розумів, що розпусну дівку не варто заміж брати.

Але Ольга, схоже, так і не послухалася, пропадала часто десь, і приходила зі щасливими очима. За що і бувала наказана, але терпіла, на те вона і дружина, щоб мовчки зносити повчання чоловіка.

І ось тещі нарешті не стало, і квартира у спадок мала перейти Ользі, і Лариска тепер могла вилетіти з нажитого місця.

Але Іван Миколайович із роками добрішим став, не став одразу виганяти доньку з онукою на вулицю.

Нехай живуть, їм же нікуди йти, та й квартира потребує ремонту хорошого, нехай спершу вкладеться в майно. Щоб потім продати за хороші гроші, і старість Івану зустріти гідно. Заслужив він це, стільки років праці й терпіння його коштують не один мільйон гривень. І ніхто йому не відшкодує витрачені нерви і здоров’я, якщо сам не подбає.

А що, має право, будинок побудував, вірніше квартиру дружина отримала від підприємства колись дуже давно, дерево якось на суботнику посадив.

Син є, і він давно вже влаштований, свати люди не бідні, доньці хату подарували, де молоді й живуть. Щоправда, Іван Миколайович не був там, але бачив збоку, гарний будинок у сина, міцний. Сват грошей для них не шкодує, а що шкодувати дармові, на ринку два кіоски тримає, капіталіст моржовий.
Тож усе призначене природою чоловікові він виконав, час і для себе пожити трохи.

Увечері Лариса прийшла одна, принесла матері цукерок і пирогів, а батькові навіть пляшечку не прикупила, невдячна. Навіть Ольга не витримала й шепнула доньці, чого мовляв гостинець батькові не взяла:
— Ось, батько переживає за тебе, дозволив жити вам з Ульянкою, і далі в бабусиній квартирі.
— Та ти що? Так прямо й дозволив?

Лариса скривила тонкі губи, точнісінько як у тещі, очі з примруженням, і ніс гострий, як дзьоб.
— А ти даремно пику корчиш, можу й передумати, – Іванові Миколайовичу не сподобався нахабний тон доньки, так і хотілося її пристукнути по задоволеній пиці.
— Передумай, – усміхнулася Лариса, – тільки ти забув, що жодного стосунку до спадщини бабусі не маєш.
— З чого це? – образився Іван, – ми з вашою матір’ю стільки років прожили, у нас усе спільне.
— Те що у вас спільне, мене не цікавить, але квартиру бабуся подарувала мені, я там господиня майже сім років.
— Що???
Івану Миколайовичу здалося на мить, що єхидна посмішка тещі проступила на обличчі Лариси, і він заревів від ненависті.
— Ти негідниця! Ти!!! Ти!!!

Спадщина, на яку він покладав великі надії, спливла з його спітнілих рук, навіть не помахавши на прощання рукою. Теща, на кончину якої він чекав стільки років, і терпів витівки цієї гадюки, помстилася йому через Ларису. Здалося, що бабця з того світу вліпила стусана зятю, та ще й такого, що задзвеніло у вухах, і права щока поїхала вбік.

Він задихаючись від злості, кинувся на доньку, яка стояла, переможно випнувши груди, і дивилася на нього з усмішкою.
— Зі світу зживу, гадину, – Іван замахнувся, цілячись у ненависне обличчя, але раптом стеля або ще щось важке і тверде впало йому на маківку.

Здавалось з тріском вискочили очі, і чорнота упереміш зі спалахами блискавки, поглинула його.
Чоловік лежав горілиць, із закривавленою головою, не рухався і, здається, не дихав.
Ольга з жахом відкинула від себе важку чавунну сковорідку, якою огріла Івана, затулила рота рукою, щоб ненавмисний крик не вирвався з горла.
— Матусенько, Боже я його ….!

Запричитала вона пошепки, позадкувала і притулилася спиною до старої шафи.
— Тихо, живий він!

Лариса спритно перевірила пульс батькові на шиї, помацала  голову, а потім спокійно витерла руку старим рушником, що висів у матері на плечі.
— Доведеться швидку викликати, – зітхнула вона, і скомандувала чітко, наче все життя тільки цим і займалася, – сковорідку помий і сховай, скажемо, що впав сам. Напідпитку став на нас замахуватися і не втримався, розбив голову. Ти мовчи і погоджуйся з усім, що я скажу, кивай головою.
Швидка допомога приїхала швидко, лікар зморщив ніс, відчувши запах спиртного, і легко погодився з тим, що чоловік під градусом невдало впав і стукнувся головою об підлогу.

Сусіди допомогли завантажити його в машину, і горе-батька відвезли в лікарню, де, окрім забоїв, діагностували ще й проблеми з серцем.

Прокинувся Іван Миколайович у лікарні, де з подивом виявив, що права рука його зовсім не слухається.
Та й тіло якось підозріло відсутнє місцями саме з правого боку, не реагуючи на спроби ворушитися.
— Шарахнуло тебе, – поспівчував сусід по ліжку, – добре, що праворуч, – він багатозначно підняв вказівний палець і вимовив істину: – міг би й не вижити, якщо ліворуч. Там серце, і взагалі…

Він і сам був не в найкращій формі, але тримався бадьоро, намагався жартувати, старанно вимовляючи неслухняним язиком слова.
Ольга прийшла тільки надвечір, і мовчки поклала на тумбочку вузлик із фруктами та пиріжками.
Вона посиділа трохи поруч із ліжком, де лежав чоловік, і мовчки пішла, не попрощавшись.
— Дружина твоя переживає, – сусід причмокнув губами, – бач як горює, навіть говорити не може. А моя й не приходить зовсім, сказала що на розлучення подасть. Що нажилася зі мною за ці роки, натерпілася, з неї вистачить.

Голос у сусіда здригнувся, і він відвернувся до стіни, надовго замовкши, мабуть переживаючи свої нещастя.
Іван мовчав, йому не хотілося нікого втішати, страх перед майбутнім закрався і в його серце.
Як тепер жити, коли рука не слухається, а серце затихло і лежить там, усередині, немов чекає кінця.
Ольга приходила щодня і мовчки кидала на тумбочку пакет із продуктами, ні про що не питала, і сама не розповідала нічого.

Вона дивилася на чоловіка, який безпорадно лежав перед нею, і в темних очах без зіниць розгоралося солодке почуття помсти.
Той, хто мучив її тридцять з гаком років, тепер не міг поворухнути рукою, і їй хотілося так само, як він, ткнути його в бік або вщипнути. Вона насилу стримувала себе, розуміючи, що на людях робити цього не можна, стискала кулачки так, що тріщала шкіра під нігтями.

Кат, який мучив душу і тіло, лежав розпластаний перед нею, і був цілком у її владі, вона могла робити з ним, що завгодно. У душі чорним полум’ям вирувало щось нехороше, і шепотіло не перестаючи:
“Помстися за все, нехай на собі відчує те пекло, що ти пройшла”!

У ту мить, коли вона огріла його сковорідкою по голові, уперше в житті захищаючи доньку, обірвалася якась нитка, що міцно тримала її на прив’язі, як собаку.
І прийшло розуміння, що чоловік не всесильний, з нього можна теж знущатися. Вона дивилася на нього, з нетерпінням чекаючи, коли нарешті він буде в її владі. За тридцять з гаком років Іван нагороджував її стусанами і знущаннями так часто, що повертати все це, не вистачить життя, що залишилося.

Але вона поверне стільки, скільки встигне, і не шкодуватиме про залишки, от нехай тільки випишуть його з лікарні.
Через три дні Івану дозволили піднятися, і насамперед, він схопив телефон і набрав номер. Колись він знайшов його в телефоні дружини, і потайки забив у свій, просто так, не знаючи, стане в пригоді коли-небудь чи ні.
— Рома!
— Його немає, він із батьком сарай перекриває, – невістка Валя не стала навіть питати, хто цікавиться її чоловіком, і скинула дзвінок. Іван знову натиснув на ім’я сина в списку, і вигукнув, поки невістка не відключилася:
— Поклич!
— Навіщо?
Валя явно впізнала його голос, і тому слова цідила крізь зуби.

— Потрібно, – спробував гаркнути як раніше Іван Миколайович, але замість рику пролунав лише писк.
— А нам не потрібно, не телефонуйте йому більше!
Він довго дивився на згаслий екран, намагаючись прийняти те, що син ніколи не прийде і не допоможе.
— Ларисо, це тато!
— Здрастуй! Як здоров’я?
— Нічого, от тільки рука не слухається, тримаю телефон лівою. Донечко, зайшла б провідала батька, і Уляну привела, чого ж ми як чужі.
— А з чого це раптом ми стали такими добрими? – єхидно поцікавилася Лариса, – що, зовсім погано? Дітей раптом згадав, коли склянка води знадобилася?
— Доню, навіщо ти так, я ж твій батько.
— Батько?
Протягнула Лариса здивовано:
— Якось ти про це раніше й не згадував, коли ми на бабусину пенсію виживали втрьох з Ульянкою, а Рома намагався нам допомагати зі своєї стипендії. Мама потайки від тебе нам носила їжу, купувала повзунки внучці, копійки рахувала, щоб нам дитяче харчування купити. А пам’ятаєш, як ти її відходив, коли дізнався, що вона грошей у сусідки позичила? Не пам’ятаєш? А я пам’ятаю! Це коли Уляні операцію складну зробили, і знадобилися ліки дорогі.

— Я ж не знав, – промямлив Іван, він добре розумів, що настав час забути про те, яким він був всесильним. І спробувати знайти виправдання деяким своїм вчинкам, а якщо не вийде виправдатися, то зробити вигляд, що не пам’ятає нічого.

Розмова з Ларисою налякала його, і він на прощання квапливо прокричав у слухавку:
— Доню, я люблю тебе! Чуєш, я і Улянку люблю, і тебе, донечко!

Лариса нічого не сказала у відповідь, вона вперше почула слова любові від батька, але вони викликали лише нудоту. Їй було соромно за батька, який брехав не соромлячись про кохання. Було прикро, що тепер їй доведеться вдавати, що вірить його словам. Неприємно і боляче, що в цій брехні доведеться жити ще довгі роки.

Івану стало набагато легше від того, що йому вдалося сказати доньці про те, що любить. Як будь-яка жінка, донька розтане від цих слів, навіть якщо й не повірить. І буде добра до немічного батька, нагодує, напоїть і випере одяг, грошима допоможе, навіть якщо вони в неї останні.

Ромка мужuк, його важко розжалобити, він слухати не стане нарікань батька, тому на нього не варто витрачати сили.

Занурений у роздуми, він не помітив, як зайшла дружина і стала в дверях палати. І здригнувся, коли побачив її похмуре обличчя, і величезні, чорні очі, що палають ненавистю.

— Я тобі кімнату приготувала з балконом, – безбарвним голосом промовила вона, – втомишся жити, двері відчинити зможеш.

Ось така тяжка сповідь…

Як би було добре, вчитися на чужих помилках… Але це не завжди виходить!

КІНЕЦЬ.