Батько покинув нас із мамою, коли мені було три роки. Щоб підняти мене, мама працювала на двох роботах. Вдень мила підлоги в школі, поряд з нашим будинком, а ввечері в магазині, теж недалеко від нашої квартири. У школі з мене знущалися однокласники. Адже я був сином їхньої шкільної прибиральниці.

Але я не звертав на них уваги. Допомагав мамі зі збиранням. У мене не було смартфонів та ноутбуків, як у всіх моїх однокласників. Я не мав друзів.

Соромилися дружити із сином прибиральниці. А класна керівниця Галина Володимирівна, лебезуючи перед дітлахами багатеньких батьків, регулярно знущалася з мене.

Мама не могла здавати rроші на всякі фіранки та іншу шкільну лабуду, тому свою злість класна зривала на мені. — Ти лише син шкільної прибиральниці. Твоє майбутнє передбачене. Чорноробочий — ось твоя межа, — сказала вона мені одного разу при всьому класі… Минуло двадцять років.

За ці роки, раз на п’ять років, клас збирався на зустріч випускників. Я на ці зустрічі не ходив. Друзів у мене в класі не було, часу на порожню балаканину теж. Але на останній зустрічі я вирішив взяти участь. Присутня більшість учнів. Класна керівниця теж. Зустріч була організована у найдорожчому ресторані нашого міста.

Звісно, Галина Володимирівна почала питати про успіхи своїх учнів. Хтось працював бухгалтером, хтось у торгівлі, хтось юристом. Зрештою дійшли й до мене. —

Я працюю у будівельному секторі, – просто сказав я. — Чорноробочим? — Підколов один однокласник, нагадавши слова класної. Я проігнорував випад. Лише наприкінці зустрічі я взяв мікрофон і оголосив: – Сьогодні я всіх пригощаю. Ви можете не залазити до себе в гаманці, щоб сплатити застілля.

— Але це дуже дорого для одного! – сказала Галина Володимирівна. — Я можу собі це дозволити. Це ж мій ресторан, — відповів я. Та я готовий був сплатити десять таких банкетів, аби щоразу бачити шалені морди своїх однокласників. А потім відвіз класну додому на своєму дорогому авто. Мама у мене мешкає на березі моря. У своєму котеджі, побудованому моєю фірмою.

КІНЕЦЬ.