Денис був на роботі, коли пролунав дзвінок телефону. Дзвонила дружина. – Денисе, забери мою машину з парковуки біля офісу, – намагалася говорити спокійно Ольга. – Оля, ти вже вдома? Що сталося? Ти занедужала? – стурбовано запитав чоловік, але дружина вже поклала слухавку. Денис кинув всі справи та помчав додому. Побачивши його Ольга розплакалася. – Та що ж сталося? – ще більше захвилювався чоловік. – За що вона зі мною так? – схлипнула жінка. – Хто? Ти про що? – Денис здивовано дивився на дружину, нічого не розуміючи
Цей суботній вечір Оля та її чоловік Денис планували провести зовсім не так. Дітей відразу після обіду мали забрати батьки Дениса, а самі вони хотіли замовити суші, знайти цікавий фільм і просто побути вдвох.
Але коли Оля вже помила посуд, а Роман та Марія побігли до себе, щоб скласти свої рюкзачки, у двері подзвонили.
Денис пішов відкривати, дивуючись, що батьки приїхали так рано – на них чекали лише за годину. За дверима стояла Аліна – інститутська подруга Олі. Він запросив її увійти, покликав дружину, а сам пішов у кімнату, розуміючи, що романтичний вечір може накритись.
Оля одразу зрозуміла, що у Аліни щось трапилося.
– Їсти будеш? – Запитала вона подругу.
– Ні, водички дай, – відповіла та.
Оля налила гості склянку мінералки, дістала з холодильника салат, поклала в тарілку рис із овочами, додала пару котлет і, розігрівши в мікрохвильовій печі, поставила перед подругою. Справа в тому, що Оля знала одну особливість Аліни. Якщо у когось у разі неприємностей, навіть їсти не хочеться, то в Аліни все навпаки.
Ось і зараз, швидко працюючи вилкою, вона ділилася своєю бідою:
– Уявляєш, мене Васисиль виставив. Тобто не виставив, а заявив, що я вже не його набридла. Адже я два місяці тому звільнилася, бо він хотів, щоб я завжди була біля нього. Я тоді запитала, на що ми житимемо, а він мені каже: «Треба думати про високе!» Але сам справно їв тричі на день. А тут у мене гроші закінчилися, і я поїхала до брата – хотіла в борг взяти. Повертаюся, а в нього на постаменті дівчина молода стоїть.
«Ніночка, – каже мені Василь, – моя муза, я буду з неї картини малювати!» Я його питаю: А чому ти з мене не малював? А він відповідає: «Ну яка ти муза з твоєю фігурою! Іди краще щось поїсти приготуй! Я речі зібрала та пішла. Добре, що в мене квартиранти тиждень тому з’їхали, то я до своєї кімнати в комуналці повернулася. Прикро! Тим більше, що з фігурою у мене все гаразд.
Оля прибрала зі столу тарілки, увімкнула чайник і запитала:
– І що ти тепер робитимеш? Адже треба роботу шукати.
– Не знаю. Я за трьома оголошеннями зателефонувала, а там про вік запитали і одразу слухавку поклали.
– Але ж тобі лише тридцять п’ять! І досвід є. В чому проблема?
– Гадки не маю. Ось я до тебе прийшла. Запитай свого шефа, може, мене до вас у фірму візьмуть?
Оля замислилась. Нещодавно вона стала заступником керівника, замінивши колегу, який пішов на пенсію. У відділі цивільно-правової документації її місце ще не зайняте. Але всі кадрові питання вирішував лише сам начальник, він особисто проводив співбесіди із кандидатами.
– Я спробую, але нічого не обіцяю. Тому що рішення ухвалюю не я. Тож, якщо що, не ображайся.
Денис, який вже відправив дітей до своїх батьків, заглянув на кухню:
– Перепрошую, дівчатка, але хочу нагадати тобі, Олю, що на нас чекають. Ти не встигнеш зібратися.
Аліна схопилася:
– Гаразд, я побігла! А ти, Олю, подзвони мені у понеділок.
Провівши подругу, Оля, посміхнувшись, запитала у Дениса:
– І хто ж це на нас чекає?
– Вони! Суші! Я вже замовив, зараз принесуть, – відповів він. – Так, я обманув. Але інакше вона залишилася б у нас ночувати. І, до речі, я не радив би тобі влаштовувати Аліну до вас у фірму.
– Чому? Адже вона без роботи залишилася!
– По-перше, тому, що за всі її косяки відповідатимеш ти. А по-друге, ти будеш її безпосереднім начальником, а це може сильно зіпсувати стосунки.
-Ти, напевно, правий, але я вже обіцяла, – сказала Оля.
У цей час доставили замовлення і більше вони цю тему не порушували.
Анатолій Іванович взяв Аліну, але, підписуючи наказ, сказав:
– Під вашу відповідальність, Ольга Василівно.
Оля була рада, що змогла допомогти подрузі, але вже за тиждень згадала слова чоловіка.
Кабінет Олі розташовувався поруч кабінету начальника, щоб туди потрапити, треба було пройти через приймальню, в якій сиділа Катерина Олександрівна – секретар Анатолія Івановича, жінка строга і безкомпромісна. Щоб звернутися до шефа, треба було спочатку переконати Катерину Олександрівну, що ніхто інший вирішити ваше питання не зможе. Правду сказати, половину цих питань вона спокійно вирішувала сама чи вказувала відвідувачеві, дл якого з керівників підрозділів треба звернутися.
І ось Аліна, відчинивши двері приймальні, швидко пройшла до кабінету подруги, кинувши здивованій такою нахабністю Катеринм:
– Я до Ольги!
Коли Аліна влетіла до кабінету, Оля розмовляла з якимсь чоловіком. Той дуже невдоволено глянув на Аліну, а Оля зупинила її крижаним поглядом.
– Аліно Олексіївно, я зараз зайнята. Давайте вирішимо ваше питання пізніше.
Довелося тій йти з кабінету, та ще вислухати цілу тираду від секретарки:
– Аліно Олексіївно, що ви собі дозволяєте? По-перше, панібратство у нас не прийнято. Звертайтеся, будь ласка, до Ольги Василівни на ім’я по батькові. По-друге, заходити до кабінету, коли там точаться переговори з клієнтом, категорично заборонено, оскільки під час розмови можуть обговорювати конфіденційні питання. Ви ж юрист! Маєте розуміти елементарні речі!
Аліна вже була досить ображена, коли Оля зазирнула до них у відділ і викликала її до коридора. Оля не стала повторювати те, що сказала Катерина Олександрівна, просто повернула подрузі документ, які та здала для передачі клієнту, і попросила переробити роботу:
– Ось тут і тут не враховано змін, внесених до законодавства – під час перевірки клієнт може потрапити на штраф. Будь уважнішою, перевіряй з і обов’язково читай сам документ, на який посилаєшся. Зробиш – покажеш мені.
Підійшовши до свого столу, Аліна з досадою кинула на нього папку і мовчки дивилася в комп’ютер.
– Повернення? – Поцікавилася Ліза, що сидить за сусіднім столом.
– Якась контора з виробництва мочалок! Яка різниця, що у них у паперах написано! – з досадою вигукнула Аліна.
– Ну, по-перше, не мочалок, а дитячих іграшок, – заперечила їй Світлана Михайлівна, – по-друге, якщо статутні документи підприємства не відповідають законодавству, компанія може влетіти на пристойний штраф, а винні у цьому ми. І найголовніше – пара-трійка таких косяків, і наша фірма позбудеться клієнтів, а всі ми на чолі з Анатолієм Івановичем вирушимо займати чергу у службу зайнятості. Тож, ретельніше працювати треба.
З того часу, як Аліна прийшла у фірму, роботи у Олі побільшало. Вона, звичайно, і до цього переглядала всі документи, які виходили з її відділу, але якщо раніше на це у неї витрачалося не більше двох-трьох годин на день, то тепер дещо доводилося навіть брати додому.
І якщо роботу Світлани Михайлівни та Єлезаветти Сергіївни можна було взагалі не перевіряти, то решта почали працювати явно гірше. І ще: якщо раніше Наталя, Марина та Оксана щиро засмучувалися, коли у підготовлених ними документах були помилки, і намагалися швидко виправити, то тепер усе було по-іншому. Колишні колеги забирали у Олі папери на переробку з такими нахабно-зневажливими поглядами, ніби всі помилки припустилися не вони, а сама Оля, а їм тепер доводиться за нею все переробляти.
Щодо Аліни, то вона взагалі не турбувала себе роботою і здавала відверту нісенітницю. Оля повертала їй документи, але назад отримувала те саме. І щоб не порушити терміни, зазначені у договорі із замовником, їй часто доводилося виправляти все самою.
Загалом, відділ, який раніше працював, як годинник, став явно збоїти. Оля не розуміла, в чому річ і як можна цю ситуацію виправити.
Якось у п’ятницю наприкінці робочого дня до неї до кабінету зайшла Світлана Михайлівна – принесла підготовлені документи. І Оля вирішила з нею порадитись:
– Світлано Михайлівно, ви досвідчена людина та відмінний юрист, скажіть, будь ласка, що я роблю не так? Відділ з кожним днем працює все гірше та гірше. Напевно, я поганий керівник і займаю чуже місце.
– Ольга Василівно, я можу вам все пояснити. Якщо ви, звичайно, справді хочете почути правду.
– Саме цього я й хочу, – відповіла Оля.
– Ви припустилися лише однієї помилки – привели до нас у фірму Аліну Олексіївну і поручилися за неї. А вона розповідями про ваше перше заміжжя, про сімейні негаразди, про проблеми з дітьми похитнула вашу репутацію. І якщо раніше ви в очах колег були успішною жінкою, гідною поваги та наслідування, то тепер ви одна з них – ваш чоловік, так само, як і чоловік Наталії, має коханку, а з дітьми у вас проблеми набагато серйозніші, ніж у Оксаниї. Чому тоді саме ви керуєте всім?
– Це все розповіла їм Аліна? – Здивувалася Ольга.
– Це і багато іншого. Але найбільший успіх мають розповіді про вашого першого чоловіка, який був любив погульбанити, і про секретарку – коханку вашого нинішнього чоловіка.
– Випадок із колишнім чоловіком справді мав місце. А про теперішнього чоловіка – це обман. До речі, секретарем у нього працює дуже мила жінка – Лідія Михайлівна. Минулого місяця ми відзначали її шістдесятиріччя, і Аліна це чудово знає. Для чого вона це робить?
-Не для чого, а чому. У вас хороша сім’я, багатий чоловік, розумні діти. У вас квартира, ви приїжджаєте на роботу на дорогій машині, та ще й нову посаду недавно отримали. А що в Аліни? – Запитала Світлана Михайлівна.
– Ви думаєте, це банальна заздрість? Але ми ніколи не відмовляли їй у допомозі! Коли вона розлучилася з Андрієм, у неї не вистачало грошей, щоб купити кімнату, і ми дали їй у борг потрібну суму, навіть не обмовивши терміну – вона два роки повертала борг частинами. Та й з роботою я їй теж допомогла, хоч Денис не радив цього робити.
– Не пам’ятаю, хто з великих це сказав, але до вашої ситуації фраза підходить ідеально: «Якщо раптом ви стали для когось поганим, значить багато хорошого було зроблено для цієї людини». Я вам раджу поговорити з Аліною Олексіївною. Тільки не тут, а десь на нейтральній території, як із подругою, а не як із підлеглою.
Вдома, розповідаючи все чоловікові, Оля не могла стримати сліз, тут не треба було тримати обличчя.
– Ти, звичайно, можеш поговорити з Аліною, але, на мою думку, це вже не врятує ситуацію, – сказав Денис. Вона завжди була такою, трохи якісь проблеми, одразу бігла до тебе. А якщо Аліни давно не видно, значить, у неї все чудово. Давай виводь її зі статусу подруги. І швидше.
У суботу та неділю Оля кілька разів намагалася додзвонитися до Аліни, але та не брала слухавку. “Добре, поговорю з нею в понеділок”, – вирішила Оля.
Але у понеділок було вже пізно.
Як тільки Оля прийшла на роботу, її викликав до себе Анатолій Іванович:
– Матеріали для арбітражу щодо Бондаренка готові?
– Ні, я тільки сьогодні планувала ними зайнятися, до засідання ще чотири дні, спокійно відповіла Оля.
– Які чотири дні? Все змінилося! Я сьогодні о другій годині маю бути в арбітражному суді! Я ще в п’ятницю передав вам всі матеріали!
– Вибачте, Анатолію Івановичу, але я вперше про це чую.
– У п’ятницю Катерина Олександрівна занедужала, замість неї у приймальні сиділа Аліна. Хіба вона не передала вам моє розпорядження? Катерино Олександрівно, запросіть Аліну! – гукнув у слухавку телефону начальник.
Аліна з’явилася за кілька хвилин.
– Аліно Олексіївно, ви у п’ятницю передали папку Ользі Василівні? Вона стверджує, що ні.
– Як ні? Я їй особисто до рук передала. Оксана Миколаївна бачила – вона може підтвердити. Ольга Василівна взяла в мене папку та пішла до себе до кабінету. Папка і зараз, мабуть, там, – відповіла Аліна, дивлячись на Олю чесними очима.
– Катерино Олександрівно! Пошукайте, будь ласка, на столі у Ольги Василівни папку з документами Бондаренка, – сказав Анатолій Іванович секретарці.
За кілька хвилин та увійшла з папкою в руках:
— Ось вона серед інших справ лежала.
– Виходить, що я, я, а не ви, Ольга Василівна, зараз маю дзвонити клієнту і в арбітраж і просити відкласти засідання через нашу неготовність до нього. Ви розумієте, як це відобразиться на репутації нашої фірми і все через вашу безладність?! За п’ятнадцять років існування нашої фірми таке сталося вперше! І вибачте, але засновник не зрозуміє мене, якщо я залишу це без наслідків. Єдине, що я можу зробити для вас, Ольга Василівно, це дозволити написати заяву за власним, хоча, звичайно, справедливим було б зовсім інше формулювання. Ідіть у приймальню, пишіть заяву. Катерино Олександрівна, підготуйте наказ.
Написавши заяву, Оля зайшла до свого колишнього кабінету, зібрала речі і, ні з ким не попрощавшись, вийшла на вулицю. Сівши за кермо, вона зрозуміла, що вести машину зараз не зможе. Оля викликала таксі.
Приїхавши додому, вона сіла в крісло і замислилась. Тільки дві години тому вона мала роботу, а зараз вона сидить і не розуміє, як усе це сталося і що робити далі.
Оля зателефонувала до чоловіка і, намагаючись говорити спокійно, попросила його забрати її машину зі стоянки біля офісу.
– Оля, ти вже вдома? Що трапилося? Ти занедужала? – стурбовано запитав Денис.
-Мене звільнили, – сказала вона і поклала слухавку.
Денис приїхав менше, ніж за годину. Побачивши його, Оля заплакала:
– За що вона зі мною так? Скільки років вона цю підлість збирала? «Які у тебе дітки розумні! Просто краса!” А іншим розповідала, що Рому та Марію з гімназії не виставляють лише тому, що ти директору подарунки даєм!
– Все, заспокойся. Не варте вона того, щоб через неї сльози лити.
– А де я тепер знайду роботу? Адже мене в жодну компанію не візьмуть. Рекомендацій мені ніхто не дав, а якщо на колишнє місце подзвонять, там про мене нічого хорошого не скажуть. Що ж мені тепер стати домогосподаркою?
– Теж непоганий варіант! – пожартував чоловік. – Давай так: ти тиждень побудеш домогосподаркою. Потім батьки повернуться із санаторію, і ми їх з дітьми перевеземо на дачу, а самі кудись відпочити поїдемо. Повернемося – я тобі одну ідейку підкину. Сподобається – реалізуємо! Згодна?
– А я маю вибір?
Після двотижневого відпочинку Оля повернулася додому повна сил та нових планів. Денис не витримав і присвятив її своєї ідеї. Він запропонував Олі відкрити власну юридичну фірму.
– Укладемо договір: я стану вашим засновником та спонсором. А моя компанія протягом десяти років користуватиметься вашими послугами безкоштовно. Набрати клієнтську базу теж допоможу – у нас багато суміжників, будемо всі угоди через вас проводити. Збирай команду!
Оля взялася до роботи. Насамперед вона зателефонувала до Світлани Михайлівни і, повідомивши про свої плани, запитала, чи не хотіла б вона поміняти місце роботи. Та обіцяла подумати і за кілька днів відповіла згодою. Оля розраховувала, що Світлана Михайлівна буде чудовим наставником для молодих юристів. Віра Сергіївна на той час звільнилася – вирішила допомагати дочці, яка народила двійню. Але Оля вмовила її попрацювати на віддаленні, а потім, коли з’явитьсяможливість вийти на повний робочий день.
Давати оголошення про набір співробітників Оля не стала. Вона зв’язалася з однією зі своїх однокурсниць, яка викладала в університеті, і та порадила їй кількох здібних студентів із четвертого та п’ятого курсів. Четверо з п’яти погодилися і дуже раділи такій можливості.
Через два роки юридична фірма під керівництвом Олі мала достатньо клієнтів та гарну репутацію у ділових колах.
У штаті фірми було вже десять осіб, але Оля планувала додати ще два нові напрямки, тому їй знадобилися ще два юристи. На цей раз вона вирішила дати оголошення про відкриття вакансій. Вивчивши десяток резюме, вона запросила на співбесіду трьох осіб і досить швидко визначилася, що дасть змогу всім їм попрацювати з випробувальним терміном за один місяць.
Коли питання було вже вирішено, до Олі в кабінет заглянула Тамара – її секретар:
– Ольга Василівно, тут ще жінка прийшла щодо роботи, каже, що з великим досвідом.
– Добре, Тамаро, запроси її.
Двері відчинилися: на порозі стояла Аліна.
Оля подивилася на неї і заперечливо похитала головою.
Аліна так само мовчки повернулась і вийшла. Олі не було її шкода.
КІНЕЦЬ.