Усе має бути ідеально. Я не дозволю, щоб люди говорили, що Маруся не вміє організувати навіть прощальну церемонію. Що ж, так сталося, що Петра не стало раптово, але це не означає, що ми повинні впасти у відчай. Все повинно виглядати пристойно.

– Василю, ну не треба так, це ж лише формальність, – сказала я, поправляючи капелюшок із вуаллю. – Головне, щоб усе виглядало пристойно. Ти ж розумієш, що люди оцінюватимуть…

Василь дивився на мене з таким холодом, що я навіть відчула легке роздратування. Чому він завжди такий драматичний? Петро, звісно, був його батьком, але життя продовжується. Він обрав мене, а не його маму. До того ж, я не можу дозволити, щоб мене засуджували. Не зараз.

– Ви серйозно? Тільки-но батька не стало, а ви вже про “пристойність” думаєте? – холодно відповів він.

Я знизала плечима, не втрачаючи своєї усмішки.

– Василю, а як інакше? Люди повинні бачити, що я гідна вдова, а не якась там…

Він різко пішов, залишивши мене одну. Звичайно, я розумію, що йому важко. Але я теж маю свої обов’язки. Усе має бути правильно організовано: квіти, музика, ресторан для поминок.

У мене було так багато справ, що навіть не встигла нормально відпочити після цього дня, коли Петра не стало. Я саме готувала борщ. Це був такий час важкий! Але я взяла себе в руки. Хтось мусив це зробити.

– Василю, треба обрати гарний ресторан для поминок, замовити квіти, подумати про меню. Що ти скажеш про канапки з червоною рибою? – спитала я, намагаючись залучити його до обговорення.

– Може, спершу подумаємо про саму церемонію? – відповів він з ноткою роздратування в голосі.

Я ледве стрималася, щоб не закотити очі. Ну звичайно, церемонія – це ж зрозуміло! Але люди прийдуть не лише плакати, а й оцінювати. І я повинна зробити все ідеально.

Найбільше мене дратувала думка, що Василь наполягав на присутності його матері. Ну звісно, це ж “справжня вдова”, як вони всі її називають. Але ж Петро зробив свій вибір! І це була я, Маруся. Я його любила і завжди підтримувала. А вона? Вона просто відмовилася приходити.

– Сину, я вже давно попрощалася з твоїм батьком. Я не зможу стояти поруч із цією жінкою. Та й навіщо? Він вибрав своє життя… – так і сказала вона Василю.

Ну що ж, нехай. Я організую все без неї. Але, зізнаюся, коли я побачила її біля огорожі кладовища, моє серце стислося. Що вона там робила?

День прощання видався важким. Я вдягла чорну спідницю, свої улюблені високі підбори та капелюшок із вуаллю. Треба ж виглядати гідно. Люди помітили мене одразу. І це було правильно. Я – вдова Петра. Я та, хто був із ним до кінця.

Під час процесії стався прикрий інцидент. Мій каблук зламався, і я впала просто посеред дороги. Це було так неочікувано!

– Василю, допоможи!, – жалібно попросила я.

Він мовчки посадив мене на лавку біля алеї й пішов. Навіть не спитав, чи все зі мною гаразд. Хіба це не нечемно?

Коли процесія вже наближалася до місця призначення, я побачила, як Василь підійшов до своєї матері й узяв її за руку. Вони підійшли разом. Мені здавалося, що всі дивляться на нас із осудом. Але, на диво, люди тепло вітали її. Я відчула, що втрачаю контроль над ситуацією. Це ж я вдова, не вона!

Церемонія завершилася, але в мене залишилося відчуття, ніби щось пішло не так. Люди обступили її, висловлювали співчуття, а я залишилася в тіні. Як це могло статися?

Тепер я сиджу вдома, обдумуючи все, що сталося. Може, я десь помилилася? Чи, можливо, люди просто несправедливі? Хіба я не зробила все можливе для Петра? Хіба я не заслужила повагу?

А як ви вважаєте? Чи мала я право організовувати все так, як вважала за потрібне? Чи, можливо, я мала діяти інакше? Напишіть, що ви думаєте. Бо я, чесно, не знаю, як бути далі.

Джерело