Знаю, квіти — подарунок не практичний, але ж раз на рік можна дозволити собі щось ексклюзивне, а не шкарпетки та побутові дрібниці, які можна купувати щодня. Повернувшись додому, застала чоловіка раніше, ніж звичайно. — Що трапилося? — Здивовано запитала я.

— Та спина прихопила, — зітхнув він.

— До екскаватора вже не зміг залізти, ось мене додому й відпустили. Я одразу кинулася натирати йому спину, готувати вечерю та подавати їжу перед телевізором.

Добре, що діти вже дорослі, а то довелося б і їм готувати, а часу в мене зовсім не залишалося, адже я й так спізнювалася. Поки прийняла ванну, накрутила локони, нафарбувалася і вбралася, часу вже майже не залишилося — настав час викликати таксі.

Хапаюся за телефон, а його ніде немає. Обнишпорила весь будинок, нічого не знайшла. Терпіння урвалось, звертаюся до чоловіка: — Іване, ти не бачиш, що я шукаю телефон?

Допоміг би хоч!

— Я не можу встати, — спокійно відповідає він.

— Мій телефон у куртці, візьми, подзвони на свій. Лізу до його куртки, дістаю телефон і починаю шукати свій номер. Глянула на екран, а там мій номер записаний як «Кохана».

Серце розтануло, навіть сльози на очах виступили. Уявляєте? Двадцять чотири роки разом, а я для нього все ще «Кохана»! Думаю, дівчаткам обов’язково розповім, нехай заздрять.

Набираю номер, слухаю – де дзвонить? І тут у трубці: — Алло… Я аж здивувалася, дивлюся на телефон, перепитую: — Алло? А звідти знову: — Ви чуєте мене? Голос тонкий, писклявий… І тут я починаю складати два плюс два. Як увірвалася до кімнати, як закружляла Івана по квартирі!

Спина в нього, бачите, прихопила, так одразу все пройшло, а ще й амнезія накотила — прикидається, ніби нічого не розуміє. — Хто ця твоя «Кохана»? Скільки ви з нею за моєю спиною крутите?

Я твої речі зараз викину з вікна! — Людо, заспокойся! Ти хоч подумай, з чим на день народження підеш, букет грошей коштує! — Не вдавай, що переживаєш за квіти! Зараз я тебе вилікую!

— Ну, почекай, поясни, що трапилося? — Що трапилося? Я дзвоню на твій телефон, а там відповідає твоя «Кохана»! Я захекалася, сукня ж тісна. Він тим часом вихопив телефон у мене з рук.

— Стривай, жінко! Дивись, я набираю твій номер… Алло? Так, ага… Їду.

— Ти їдеш до неї? Ну все, тримайся!

— Ми їдемо. Ти свій телефон у квітковому залишила, жінка. Водночас і букет новий купимо.

— Ой, — тільки й вимовила я. Глянула на себе в дзеркало — зачіска розтріпалася, макіяж потік, вся червона.

— Нікуди я вже не піду, все одно запізнилася.

— Та гаразд тобі! Швидше збирайся, кума в тебе одна, а от у мене «коханих» може бути багато, — засміявся чоловік.

Я ще ніколи так швидко не упорядковувала себе: волосся в пучок, підправила макіяж, нафарбувала губи, і ми поїхали забирати мій телефон. Чоловік дивиться на мене з усмішкою.

— Чого дивишся? Спина-то пройшла?

— Пройшла.

— Ну і не дякуй. Купила новий букет, свято пройшло чудово, всім хвалилася, що мій чоловік досі кличе мене «Коханою» у своєму телефоні.

Потім довго вибачалася перед ним. Чоловік у мене добрий, кілька каструль пельменів, і він мені вибачив. Ну з ким не буває! Перестаралася, але тепер є що згадати.

КІНЕЦЬ.