Я відклала газету, яку принесла сусідка. Стаття була про невеличке село в горах, де продавався будинок за смішні гроші. Дім, що, як виявилося, мав погану славу.

Декілька місяців тому мій син Андрій вперше заговорив про повернення додому. Він із дружиною Настею вже п’ять років жили в Чехії. Працювали, здається, непогано заробляли, але я знала, як вони сумують за рідною землею.

– Мамо, якщо знайдемо гарне місце, може, повернемося, – сказав тоді Андрій, і моє серце защеміло від надії.

Я почала шукати можливості. Хотілося допомогти. Зібрала гроші, які вдавалося заощадити – навіть старі обручки дідуся з бабусею продала.

І ось той будинок – старий, але міцний, зі справжнім каміном, садом, де колись росли яблуні. Місце, здавалося, ідеальне. Та чому ж так дешево?

Відповідь прийшла через кілька днів, коли Настя почала шукати відгуки.

– Там.. Там було щось і не один раз. Кажуть, місце “чорне”, – стиха мовила вона, читаючи черговий форум.

Андрій закотив очі.

– Настю, ти доросла людина! Це просто вигадки!

Але я помітила, як нервово він постукує пальцями по столу.

Ми з чоловіком Василем довго радилися. Як переконати дітей, що це лише історії? І чи не справді за цим стоїть щось більше?

Я не могла заспокоїтися. У голові крутились думки – а раптом і справді там щось не так? Проте серце матері шепотіло: не можна втрачати цей шанс. Якщо це єдина можливість повернути сина додому – варто ризикнути.

Настя нервово переглядала відгуки про будинок.

– Ось, слухай, – сказала вона, піднімаючи очі. – Минулого року чоловік там…  просто заснув… уві сні. До цього – з жінкою халепа сталася.

– Чистий збіг! – Андрій схопився на ноги. – Ми ж дорослі люди!

– Андрію, це просто плітки. Люди завжди люблять перебільшувати. Я готова допомогти вам із переїздом, навіть гроші вже зібрала.

Він задумався. Я бачила, як на його обличчі змінюються емоції – від гніву до сумнівів.

Через кілька днів ми з Василем самі поїхали глянути на той будинок. Село зустріло нас тишею. Здавалося, тут зупинився час – старі хати, зарослі стежки, навіть колодязі були дерев’яні, з дужками, що скрипіли на вітрі.

Будинок стояв на краю села, трохи осторонь. Великий, добротний, з різьбленими віконницями. Але щось було не так.

Я почула, як Василь шепоче:

– Ти теж це відчуваєш?

– Що?

– Якесь… напруження. Тиша тут неправильна.

Я знизала плечима, хоча всередині защеміло. Але я вирішила, що це просто самонавіювання.

Ми зустріли стару сусідку, бабу Ганну. Вона вдивлялася в нас, ніби бачила наскрізь.

– Купувати будете? – тихо спитала вона.

– Може, – відповіла я, намагаючись зберігати спокій. – А що?

– Живіть собі… тільки з минулим не жартуйте.

Її слова залишили неприємний осад.

Коли ми повернулися додому, я все ж наважилася зателефонувати Андрію:

– Сину, ми були там. Будинок добротний, а ці плітки – дурниці. Я відчуваю: це ваш шанс.

– Мамо, добре, але я хочу поговорити з однією людиною, – він затнувся. – Місцевим.

За тиждень вони приїхали самі.

Настя була напружена, майже не розмовляла. Андрій, навпаки, поводився впевнено. Ми з Василем залишили їх самих, щоб вони могли все зважити.

Ввечері син повернувся.

– Мамо… Ми подумали. Ми беремо цей будинок.

Я ледве стримала сльози. Радість, змішана з полегшенням.

Та коли я знову згадала слова баби Ганни, десь у глибині душі з’явився тривожний холодок.

Як думаєте, це лише вигадки? Чи може в будинках справді зберігатися чиясь недобра енергетика?

Джерело