Мого чоловіка звуть Роман. У шлюбі ми маємо двоє діток. Обоє вже дорослі дівчата, старша нещодавно вийшла заміж, а молодша також давно із хлопцем зустрічається, щоправда, заміж не поспішає.

Декілька днів тому чоловік сказав таку фразу, що не дає мені спокійно жити. Щось нібито «Ну ось ще Оленку заміж віддамо і можна розходитися, ми свій обов’язок виконали».

Ці слова ранили мене. Хіба можна отаке говорити навіть жартома? А якщо не жартома, то й взагалі мовчу. За 20 років сімейного життя я ні разочку його не образила, міцно кохала і леліяла. А він може говорити такі серйозні речі таким спокійним тоном. А ще мені почало здаватися, що коханий дійсно готовий вчинити так, як сказав.

Сама жити не хочу. Я боюсь самотності, але і змінити нічого не зможу, якщо вже він задумав піти. Не наручниками ж його приковувати.

В нашу сім’ю я вклала душу і була впевнена, що ми назавжди будемо в таких теплих стосунках. А зараз Рома став такий байдужим до мене. Я й подумати не могла, що він зможе ось так просто і легко відмовитися від всього, що ми будували роками. Часом навіть думаю, що чоловік риболовлю більше любить ніж мене.

От побачу, як він вперше захворіє і мене не буде поряд. Що ж тоді робитиме? Хто варитиме бульйончики і підноситиме до ліжка? Він навіть не знає, які таблетки від головного болю приймати.

На цих думках я і прийшла до тями. Він же теж усвідомлює, що без мене не зможе. А ще поки дочка заміж надумає, то все може докорінно змінитися. Тому на його заяву я сказала все, що думаю, а він вже хай сам приймає рішення.

Мені ж таки здається, що в житті важливо мати близьку людину поряд. На самоті зовсім не те…

КІНЕЦЬ.