Микола м’явся, не знав, як підійти до Галини й освідчитися їй. Нарешті він наважився і сказав дружині те, що треба було сказати.

— Галю, — Микола намагався бути байдужим, — там… мати дзвонила.

Галина мовчки шаткувала капусту, вона не любила свекруху і не приховувала цього, їй було нецікаво, що там скаже стара. Микола помовчав.

— Віктор, він… Він приїде вступати і…

Галя мовчки ріже капусту.

— Він поживе в нас.

Тук-тук-тук, стукає ніж по дошці.

— Розумієш, хлопець закінчив школу і йому треба вступати, і я… і ми…

— Я до чого? — Галина повернула до Миколи розчервоніле, сердите обличчя, — навіщо ти мені це повідомив? Щоб що?

— Хлопчик поживе тут.

— Ні.

— Але, Галю…

— Що, Галю? Де він буде спати? Хто за ним буде доглядати? Хто його годуватиме?

— Спати він може на дивані у великій кімнаті, годувати… Галю, невже тарілку супу не даси?

Галя мовчки шаткує капусту, тук-тук-тук, спина її напружена. Вона зла. Навіщо їй це? Цей хлопчик — помилка молодості Миколи.

Вона знає, що Микола не підтримував стосунків із його матір’ю. Ця стара — мати Миколи, вона все носилася з хлопцем, як із писаною торбою, давала прихисток йому там у себе, наплювавши на рідних онуків, ну хіба це нормально?

Свої, значить, рідні не потрібні, а цього приблуду пригріває. Ще й соромила Миколу вічно, Галя знає, він посилав гроші цьому…

Галя не хоче вимовляти його ім’я, а тепер ще ось вигадали, буде він тут жити, ну вже ні.

Галя стукає ножем по дошці. Скільки вона пережила через цю розпусницю… Як поїде раніше Микола туди до матері, так Галина ночей не спить, вдень сили немає ходити, дихати не могла, а ця… стара, раділа там.

Галя шкірою відчуває, як він дивиться на неї, своїми телячими очима. Ні! Цього… хлопчиська, не буде в її домі, ніколи!!!

Микола знав дружину, якщо вона сказала ні, значить ні. Але що ж йому робити? Матері вже пообіцяв, що допоможе Віті, не покине, ну як так?

Він взагалі, якщо чесно, думав, що Галя відтане і візьме турботу про його сина на себе, ну а що?

Він дитина, вона все ж таки жінка, у них, у жінок, материнський інстинкт розвинений, до того ж Вітька хлопчина хороший, не розпещений, Тетяна хорошого сина виховала, нічого не скажеш, та й мати Миколи теж допомагала у вихованні хлопця.

Він, Микола, втік тоді, коли дізнався, що Тетяна при надії, молодий, дурний був, що там… хлопчисько, з армії тільки прийшов.

Вона, Таня, чекала його, кохала. Та він не нагулявся був, ну що за дурість, в армію пішов з однією тільки дівчиною цілувався, після армії знову до неї, навіть не зрозумів, як це жити…

Та дружок ще, Санька, що ти, мовляв, як підкаблучник, прилип до тієї Тані, а вона навіть тобі й нічого не дає… Ну вмовив, Тетяна плакала, але довірилася Миколі, та й було ж, пару разів.

Він тоді себе вмовляв, що, може, це взагалі не його дитина. Ну а що?

Хіба мало з ким вона… Це вона може говорить так, що, мовляв, кохаю, жити без тебе не можу, а сама он… Знаємо, плавали. Про що знає Микола і сам не знав, але розпалював себе ще більше.

А може, взагалі, це Саньчин хлопчик. Ну, а що? Він, Микола, бачив, як Саня на Таню дивиться… Змовилися за його спиною, підлі…

Так собі Микола все пояснював, бо так було легше жити.

Тетяні й сказав, мовляв, не вірю, що моя дитина, доведи, а може, хто ще в тебе був, та хоча б той же Сашко. Вона дивилася на нього своїми очима, повними сліз, але не заплакала, горда.

А він ще й образився, сама ходить, крутить, а на нього, дурня, хоче приплід свій повісити, ні вже… Пішов Микола, камінь з душі…

Чому ж бридко так, але заглушив у собі цю гидоту, дивиться, Саня в’ється біля Тані, ну зрозуміло, не вийшло у вас, голубки… дулю вам, хотіли на Миколу все звалити…

Та Таня Сашка відшила, горда ходила по вулиці, пузо виставивши, ну він від образи-то, Микола, і поїхав, а як же? Наречена не дочекалася з армії, при надії…

Багато хто повірив Миколі, Тетяну плітками почали обплутувати, Микола і сам повірив, ходив, губу відтопиривши, Таню ганьбив на чому світ стоїть, пити почав, по дівках шастати.

Зʼявилося у Тетянки немовля, мати з рушником на Миколу напала, сходи, мовляв, твій син. А хто доведе? Що його? Сашка, а може ще чий… Люди теж почали шепотітися, мовляв, Миколи хлопчина, копія…

Сунувся до Тані, думає, подивлюся, слово своє скажу, та його випровадили, брат Тетяни і батько, а мати її так взагалі, в обличчя кинулася. Та йдіть ви…

Микола пив ще тиждень, протверезіє, щось так погано на душі, кішки шкребуться, поки п’є, так добре. Намагався з Тетяною сам на сам поговорити, та куди там, погладитися не дає, не підпускає… Поважна пані яка. Зібрався Микола і поїхав звідти.

А мати почала допомагати Тані, ті спочатку і бачити матір не хотіли, та вона наполягла.

Потім Микола приїхав, три роки хлопцеві було, він у бабусі був, як себе в дзеркалі побачив, тільки маленький, але… чуда не сталося. Ось розуміє Микола, його хлопчина, а не може нічого вдіяти із собою…

Потім з Галею зустрілися, у неї Маринка була, якось припала до душі дівчинка, як свою доньку виростив, а ось до Віті… ну не було почуттів у нього, хоча мати дуже любила хлопця і ось зараз.

— Галинко…

Тук-тук-тук.

Дзвінок, мати дзвонить.

— Так, мамо… мам, я це… у відрядження терміново, а Галя… у неї…

— Ти через Вітю чи що? Що я попросила прихистити хлопчину? Сина твого між іншим… Не переживай, у чоловіка Тетяни тітка бездітна у вашому місті живе, Вітя в неї буде, ех ти… татусь…

— Ну мамо, та я…

Каже Микола і відчуває, як гора з плечей звалилася…

— Галинко, а у нас що? Пиріжки будуть із капусточкою?

— Так, — сердито відповідає Галя.

— Ну не дуйся… я все вирішив, ну, чого ти?

Коля обіймає ззаду дружину…

Лежить ввечері Микола в ліжку, ворочається, щось не спиться йому. Тетяну згадав… бач, чоловік у неї… Він бачив її, до матері нещодавно приїжджав, здалеку бачив, красива така, не скажеш навіть, що син дорослий…

Гризе щось Миколу.

Треба з хлопцем сходити кудись чи що. Все ж таки в одному місті жити будемо. Головне, щоб Галка не дізналася, ну нічого, придумаю щось, якось сходжу. Микола, заспокоївшись, засинає.

Сниться йому… що він, молодий, красивий, Таня в сукні в тій білій і синочок їхній, Вітя, за руки їх тримає, а вони йдуть кудись, по дорозі сонцем залитій…

Вранці Микола і не згадає той сон… І про сина не згадає, якщо тільки мати не нагадає… Прокинеться Микола і буде згадувати, що ж він побачив такого?

Щось хороше, він точно пам’ятає, а що — не знає.

Спробує Галині розповісти, та згадати не зможе… думки обернути в слова ніяк не вийде…

І цілий день носитиме в серці щось ніжне й тепле, а що — і не згадає. Ну син… так, розмірковує Микола, коли мати в черговий раз нагадає, що є у Миколи і рідна дитина, та тільки він чужий якийсь…

А уві сні знову молодий і щасливий Микола, йде за руку зі своїм сином, а поруч та, яку образив на все життя, любов до якої все ж живе там глибоко…

Але проявлятися може тільки уві сні, не даючи Миколі на ранок згадати…

Ось так буває, людина живе з тягарем в серці, який з кожним днем неначе стає більшим… Адже вийти назовні він може лише через щиру бесіду, на яку дехто так і не наважиться протягом всього свого життя!