– З’явилася? – посміхнулася завжди спокійна та тиха сестра. – І де тебе носило пів року?

– Дякую тобі, звичайно, врятувала. Справді ж, нічого страшного не сталося, так?

Іра стояла у дверях палати, спершись на одвірок, у бежевому костюмі, з легкою засмагою і кавою в руці.

Усміхалася, ніби щойно з салону. Спокійна, бадьора, з ідеально покладеним волоссям. Начебто не зникала на пів року.

Наче не кинула матір в лікарні, не кинула сина на тітку, який плакав щодня і просився до неї.

Катя сиділа біля ліжка, тримала мамин зап’ясток, перевіряючи пульс. У неї під очима були темні кола, пальці в бинтах – обпеклася, намагаючись зварити обід і заспокоїти племінника.

– Ти де була? – голос хрипів від недосипання.

– Та ну, потім розповім. Сама розумієш, утомилася. Усе навалилося. Мені треба було… видихнути. Перезавантажитися, – Іра зробила крок у палату, поставила каву на тумбочку, подивилася на матір. – А вона наче нічого, так? Вже очі розплющує.

Катя мовчала. Вона уявляла, що ця зустріч відбудеться рано чи пізно, але все ж таки виявилася не готова. Не знала, що сказати, бо думок у голові було дуже багато.

Іра опустила погляд, ніяково пригладила волосся.

– Я тобі вдячна. Чесно. Ти ж завжди краще впораєшся з такими речами. Я б все одно все зіпсувала.

Катя посміхнулася. Тонка маніпуляція, як у дитинстві: ти розумна, ти терпляча, ти ж сильна. А Іра – зірка. Нездатна – зате красива, невідповідальна – зате чарівна.

– Не хочеш дізнатися, де твій син?

– Мабуть, десь тут, чи ти його з кимось лишила, так? – Ірі, здавалося, було однаково. – Нічого, до вечора час є, потім треба буде його татусю показати. Збирайся, поїхали за ним.

Катя підвелася. Подивилася в обличчя сестрі.

– Ні, Іро. Більше я нічого за тебе не робитиму.

Катя дивилася на сестру і згадувала, як усе починалося.

Вони завжди були різними.

Катя – спокійна, мовчазна, мамина помічниця. Її навіть у дитинстві майже не сварили – все розуміла з півслова. Сама мила посуд, прибирала, робила уроки, втішала маму, коли та плакала ночами.

А Іра… Іра була віхолою. Грюкала дверима, сперечалася, тікала на річку, закочувала істерики, якщо не купували нову кофту.

Всі дивилися на неї, захоплювалися: яка жива, яка красуня! Але ніхто не хотів розбиратися, що за цією зовнішньою легкістю – хаос та інфантильність.

Іра рано опинилась в положенні – в дев’ятнадцять. Мати тоді влаштувала скандал:

– Заміж за нього підеш! – кричала вона, намагаючись, хоч якось, заспокоїти свою дочку. – Це ж ганьба – ростити дитину одній.

– Ой, мамо, припини, ну яка ганьба? Ми що, у минулому живемо? Це нормально. А заміж… Я б не відмовилася, але він одружений.

Мама тоді принишкла, навіть не знайшла слів відповісти дочці. Якщо в неї вистачило зухвалості зв’язатися з одруженим, то на що вона ще тоді здатна?

Від дитини відмовлятися не стали, на переривання Іру не відправляли, навпаки, допомагали.

Катя носила речі в лікарню, купувала суміші, заколисувала немовля ночами, поки Іра спала в навушниках.

– Ти все одно вдома сидиш, що тобі варто? – говорила Іра легко, ніби залишала не дитину, а кошеня.

Поступово це стало звичкою. Катя працювала віддалено, Іра «розбиралася з життям» – курси візажиста, потім курси манікюру, потім якісь швидкоплинні закоханості.

Син Сашко все більше часу проводив із тіткою.

– Ти подивися, – лаялася мама. – Твій син скоро Катю мамою почне називати! Значить так, сидиш удома з дитиною, або я його батькові все розповім!

Іра трохи принишкла, злякалася, що батько Сашка про все дізнається. Він допомагав матеріально, утримував і лаятись з ним не хотілося.

– Можна до тебе Сашка на пару годин? Мені в центр треба – нігті, та ще дещо. Повернусь швидко. Години за дві, – просила в черговий раз Іра сестру. – Мені дуже треба, сама розумієш, як я з дитиною на руках сукню вибиратиму?

– Якийсь привід? – Катя була незадоволена.

– Його батько має днями заявитись. Він начебто розлучатися зі своєю зібрався.

Так Іра залишила сина у Каті того дня. Вона відпросилася з роботи, щоб звозити маму на обстеження. Вечір пройшов у метушні: крапельниця, лікарі, мама на візку.

Сашко ревів, хотів до мами, Катя тримала його на руках, гойдаючи. А Іра не з’явилася ні ввечері, ні вранці, ні за день.

Катя дзвонила – «абонент не доступний». Писала – тиша. Дитина залишилася в неї. Потім мама злягла остаточно. І все закрутилось.

За тиждень Іра виклала сторис – келих у руці, пальми, море.

Катя дивилася на екран, а Саша поряд питав:

– А коли мама повернеться?

– Скоро, – збрехала вона. І зрозуміла, що й сама у це не вірить.

Вона тоді вперше відчула, що сестра навмисне її обдурила, а сама поїхала на море.

Спочатку Катя лаяла сестру подумки, потім трохи заспокоїлася. Потім чекала, коли вона приїде, щоб забрати сина. Але пройшов один місяць, телефон сестри уперто мовчав.

І тоді Катя вирішила, що досить їй це терпіти. Час розв’язувати питання кардинально. Саме зараз, бо інакше потім може бути пізно.

Коли Іра повернулася додому, вона припускала, що на неї чекатимуть. Нехай із докорами, сльозами, але все ж таки – чекатимуть.

Катя, Сашко, мама – вони мали зрозуміти, пробачити та прийняти. Зірвалася. Має ж право людина на перепочинок?

Вона навіть репетицію провела перед дзеркалом: як проситиме, з якими очима подивиться на сестру, як обійме сина.

Головне – пустити сльозу, і Катя, як завжди, розтане. Все повернеться на натоптану доріжку, сестра її швидко простить. А коли побачить, що Іра привезла їй магнітик, то взагалі порадіє.

Але двері були зачинені. Сусідка на сходовому майданчику спохмурніла:

– Ви вже розберіться там по-доброму. Бо поліція двічі приїжджала, коли дитину забирали. Він, бідненький, кричав все…

– Хто забирав? Куди?

– Іру пересмикнуло.

– Соцслужби. Твоя сестра викликала. Сказала, що ти зникла.

Іра не одразу зрозуміла. Вона метнулася до Каті.

– Де Сашко? – Іра спробувала пройти до квартири, але Катя не рушила з місця.

– У центрі соціальної опіки. Тимчасово.

– Що?! Ти віддала мого сина чужим людям? – Іра верескнула.

– Не чужим. Він був у мене три місяці. Без зв’язку з матір’ю. Без догляду. Це називається «покинута дитина». Це кримінально карається.

– Я не стала писати заяву – лише тимчасові заходи. Але документи на обмеження твоїх прав, так, я готую.

Іра відсахнулася.

– Ти божевільна! Я просто поїхала! Мені треба було відпочити! Ти не мала права!

– А ти мала? Зникнути без жодного слова на пів року? Звалити все на мене? І ще аліменти на нього отримувати весь цей час? – Катя говорила спокійно, але очі її горіли.

Іра замовкла, злякалася. Потім розлютилася. Як вона могла? Як могла?

– Я тобі цього не пробачу, – процідила вона крізь зуби. – Ти зруйнувала все! Я мати! У мене права!

– Ти – біологічна мати, а далі нехай вирішує суд.

Іра грюкнула дверима. На сходах вона заплакала від люті. У неї відібрали дохід. Зручна схема. Сестра, яку можна було тиснути, більше не прогинається.

Судове засідання призначили за місяць. Іра прийшла з адвокатом і у суворому костюмі. Руки тремтіли. Катя сиділа навпроти одна, у сірому кардигані, з текою документів.

Іру попереджали, що шансів замало. Вона зникла на довгий термін, без зв’язку. У дитини були ознаки стресу. А потім – історія з аліментами, які вона продовжувала отримувати, поки дитина жила в Каті.

Вона намагалася пояснити, що не впоралася, була на межі. Їй потрібна була перерва. І взагалі – це її дитина. Хай там як!

Катя мовчала. Слухала. Тільки один раз сказала:

– Перерва – це на день, на два! Не на пів року! І не коли твоєму синові три роки, і він щоночі плаче під дверима, думаючи, що тебе немає в живих.

Суд ухвалив рішення: тимчасове обмеження батьківських прав із подальшим спостереженням органів опіки.

Повернення можливе лише за стабільної ситуації, проходження консультацій, доведеного наміру піклуватися про дитину.

Сашко залишився у центрі. Катя відвідувала його. Іра – спочатку ні. Потім прийшла. Трималася за ручку сумки, довго дивилася на сина через скло. Він одразу не впізнав її. Дивився напружено. Потім відвернувся.

Це було гірше за вирок. Катя стояла неподалік і дивилася на сестру.

– Це ти все влаштувала… – процідила Іра, помітивши сестру. – Я тобі цього не пробачу!

– І не треба. Прав тебе позбавлять, а Сашка забирає собі його батько зі своєю родиною.

Іра такого навіть уявити не могла.

– Що дивишся? Я з ним розмовляла і з його дружиною. У них немає своїх дітей, вона довго не могла пробачити, а тепер не проти.

Отже, документи вже готуються, він визнав його своїм сином, зробив тест, його прав ніхто не позбавляв.

І якщо тобі захочеться забрати сина, то доведеться дуже постаратися. Хоча, щиро кажучи, я б тобі його не повернула! Тож, дострибалася ти, недолуга! Тепер висьорбуй…

А що ви скажете про Катерину? Вона слушно вчинила, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.