— Давай домовимось: у Хорватії жодних сварок, тільки ми й море, — запропонувала я в автобусі, коли ми виїжджали з міста. — Домовились, — кивнув Орест, не відриваючись від телефону. Ми справді не сварилися… аж поки в перший день після повернення не зайшли в РАЦС подати на розлучення

Ми з Орестом поїхали у омріяну відпустку до Хорватії. Ми повернулися через тиждень і підписали документи на розлучення.

Коли я дивлюся на наші весільні фотографії, то бачу там двох зовсім інших людей. Христина, що стояла тоді поруч з Орестом, була сповнена надій та віри в те, що наше спільне життя буде світлим і повним пригод. Я вірила, що ми зможемо все. Але зараз, дивлячись на ті ж фото, я відчуваю лише гірку порожнечу.

Ці сни, ці обіцянки, ці плани на майбутнє — все це здається таким далеким і нереальним, ніби це був сценарій з чужого фільму, який я просто випадково подивилася.

Ця відпустка мала стати початком. Три роки ми будували наше життя, крок за кроком, збирали гроші на відпочинок, про який я марила. Я щодня переглядала у мережі ці бірюзові бухти, старовинні міста з білого каменю, знімки щасливих людей, що насолоджувалися життям у затишних ресторанчиках.

Мріяла про той момент, коли ми разом поїдемо туди. Це мала бути наша перша, справжня, лише наша відпустка після весілля. Жодних батьків, жодних друзів, жодних дитячих турбот (ми з цим ще не поспішали). Тільки ми двоє.

Наші валізи були наповнені легким одягом, сонцезахисними кремами та книгами. Орест сказав, коли ми їх пакували: «Христино, це буде найкраща поїздка в нашому житті. Нам це просто необхідно».

Я вірила, що ці сім днів під хорватським сонцем нас зблизять, як ніколи. Що ми повернемося, і наша любов буде ще сильнішою. Я не могла навіть уявити, що повернемося ми з… рішенням про розлучення.

Наш шлях почався дуже багатообіцяюче. Поїздка пройшла напрочуд спокійно, хоча Орест, як завжди, не пропустив нагоди пожалітися на ціну сендвічів. «12 євро за бутерброд, це просто грабіж», — обурився він. Я тоді лише посміхнулася та промовчала, бо не хотіла сперечатися. Зрештою, це ж була наша мрія.

Там нас зустріло гаряче повітря і особливий солоний запах моря. Ми взяли маленьке авто напрокат і поїхали до заброньованого будинку. Дорога вздовж моря зліва та гір справа на мить змусила мене забути про всі проблеми. Я насолоджувалася кожною хвилиною.

«Зупинись, я хочу зробити фотографію!» — вигукнула я, побачивши оглядовий майданчик.

«Христино, це просто вода і каміння», — сказав Орест, але зупинив машину.

Наш будинок був такий же, як і на фото: з балконом, видом на Адріатичне море, меблями в синьо-білих кольорах та приємним ароматом лаванди. Господиня, приємна старша жінка, зустріла нас з усмішкою. Перший вечір ми провели у затишній таверні біля води. Я замовила рибу на грилі, а Орест — піцу.

Розмова між нами була не дуже жвавою, але після кількох келихів я відчула, як між нами повертається та легкість, яку я пам’ятала з початку наших стосунків. «Знаєш, можливо, ця поїздка стане нашою сімейною традицією? » — запитала я, посміхаючись. «Щороку будемо приїжджати до Хорватії».

«Подивимось», — відповів він, дивлячись у телефон.

Це «подивимось» мене насторожило, але я списала все на втому від довгої дороги. Я навіть уявити не могла, що це була лише перша ознака того, що Орест думає про наше спільне майбутнє не так, як я.

Наступного ранку я прокинулася рано. Я відкрила очі й побачила, як сонце пробивається крізь штори. На балконі пахло свіжою кавою, яку я сама приготувала в маленькій кавоварці. Я сіла й милувалася спокійними хвилями. Орест у цей час бурмотів щось про те, як потрібно спати у відпустці. «Ходімо на пляж, поки людей мало», — запропонувала я, коли він нарешті підвівся. «Христино, ми на відпочинку. Яка різниця, підемо ми зараз чи через дві години?» — відповів він.

Ми пішли на пляж лише опівдні, коли сонце вже сильно гріло, а місця в тіні не залишилося. Ми сіли на каміння, тому що всі шезлонги були вже зайняті. Орест постійно жалівся на температуру, каміння та холодну воду. «Може, спробуємо поплавати з маскою?» — запропонувала я, показуючи на пункт прокату. «Ти справді хочеш витрачати гроші на якусь трубку й окуляри? Все можна побачити з берега», — відповів він.

Я відчула знайомий “коль” розчарування, який виникав, коли Орест висміював будь-яку мою ідею. Я намагалася відволіктися, але коли я повернулася після купання, то побачила, що він з порожнім поглядом дивиться в телефон. Цей погляд був для мене ще страшніший, ніж його слова. Він був схожий на погляд людини, яка вже не тут, а десь далеко.

Увечері я запропонувала прогулятися до центру міста. «Навіщо?» — запитав він. «Ми можемо замовити їжу й подивитися ввечері фільм». Я відчула, що в мені щось зламалося.

Ця відпустка мала бути особливою, а він поводився так, ніби ми вдома. «Знаєш що? Я піду сама», — сказала я і вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. На вузьких вуличках міста, серед запаху смаженої риби та метушні туристів, я відчула якесь дивне полегшення і вперше подумала, що наші шляхи, можливо, розійшлися.

Наступного дня ми майже не розмовляли. Ми снідали окремо: я на балконі, а він за столом, переглядаючи новини. Я відчувала, як напруга огортає все навколо, сильніше, ніж хорватська спека. «Можливо, сьогодні поїдемо на острови?» — запитала я, намагаючись зруйнувати цю тишу. «Скільки це коштує?» — автоматично відповів він.

Я не вірила своїм вухам. «Ти справді хочеш все перевести в євро?» — у моєму голосі відчувалася злість. Він знизав плечима. Замість круїзу ми поїхали на ринок. Я насолоджувалася свіжими фруктами, а він бурмотів: «Те саме, що й в супермаркеті, тільки дорожче».

Справжня суперечка виникла ввечері. Я, втомлена від сонця, попросила його сходити за водою. А він повернувся… з упаковкою напою. «Я ж просила води!» — вигукнула я. «Це ж теж рідина», — посміхаючись сказав він. Я не змогла стриматися. «Знаєш що, Оресте?

Можливо, якби ти хоч раз у житті зробив щось не лише для себе, наше життя склалося б інакше!» — крикнула я. «Можливо, якби ти перестала нити та поводитися як гід, ця відпустка була б приємною!» — сказав він, дивлячись мені прямо в очі.

Його слова висіли в повітрі, як важка хмара. Я вийшла на балкон, щоб він не побачив моїх сліз. Я дивилася на море і відчувала себе дуже самотньою поруч із чоловіком.

Я вирішила спробувати врятувати ситуацію. Наступного ранку я встала рано, сходила в пекарню і приготувала смачний сніданок. «Сніданок готовий», — сказала я, коли Орест прокинувся. «Дякую, але я не снідаю помідорами вранці», — відповів він, сідаючи перед телевізором. Я відчувала, як мій план розвалюється.

Все ж таки я запропонувала поїхати до сусіднього каньйону. Фотографії в інтернеті виглядали просто неймовірно: бірюзова вода, скелі, каяки. «Ти ж знаєш, що я не люблю такі речі», — відповів він. «Йди сама, якщо так хочеш».

Я пішла. Я провела три чудові години, катаючись на каяках з незнайомцями, сміялася, мочила ноги в прохолодній воді. Я повернулася повна енергії, але Орест притиснув її одним поглядом. «Ти знову залишила мене одного», — сказав він, ніби я зробила щось погане.

«Я хочу тут отримати якісь враження, Оресте! А ти приїхав, щоб просто змінити вид з дивана на вид з ліжка!» — відповіла я. «Можливо, нам просто варто перестати робити вигляд, що ми хочемо одного й того самого. Мені набридло чути, що я завжди сумний, що я даремно витрачаю твоє життя», — сказав він на одному диханні. «Так воно і є», — сказала я, дивлячись йому прямо в очі.

Настала тиша. У цій тиші було щось остаточне. Ми обидва розуміли, що це не просто слова, це правда, яку вже не можна було забрати назад.

В передостанній день нашої поїздки я прокинулася з важким відчуттям. Справа була не в сварках — до них я вже звикла. Я відчувала, що поруч зі мною чужа людина. Ми снідали окремо. Орест запропонував нам просто полежати на пляжі. Я взяла рушник, але сіла подалі від нього. Я дивилася на сім’ї, які гралися у воді, на щасливі пари й відчувала себе зайвою в цьому фільмі, де я мала бути головною героїнею.

По обіді ми проїхали повз парк. Я зупинила машину. «Оресте, я хочу поговорити». «Про що?» — холодно запитав він. «Про те, що вже давно не все добре, і ця відпустка мала нас врятувати, але вона лише показала, як ми далеко одне від одного», — відповіла я. Він подивився на мене. «Ти маєш рацію. Я не хочу жити в постійній напрузі».

Ми сіли на лавку. Не було криків, не було сліз. Було лише відчуття спокою. «Ми підемо до адвоката, коли повернемося», — спокійно сказав він. «Так», — так само тихо відповіла я.

Того вечора ми повечеряли в тій самій таверні, де були в перший день. Їжа була смачною, але вже не такою, як була. Я дивилася на хвилі, що відбивали вогні гавані, і розуміла, що завтра ми повернемося додому… але вже не як чоловік і дружина.

Поїздка додому була спокійною. Ми сиділи поруч, але кожен з нас був у своїх думках. Я дивилася на дорогу, а він — у телефон. «Я викличу таксі», — сказав він.

За два дні ми сиділи в адвокатському офісі. Адвокат говорив про документи та гроші. Ми обидва кивали, ніби обговорювали ремонт у квартирі. Ми підписали документи повільно, але без вагань.

Я повернулася в нашу квартиру. Мушлі, які я зібрала в перший день, все ще лежали на полиці. Я хотіла їх викинути, але не змогла — вони були частиною історії.

Перші дні я прокидалася з відчуттям самотності. Але я не плакала. Можливо, сльози закінчилися там, в Хорватії, між сварками. З часом я почала спати спокійніше. Я зрозуміла, що ця відпустка справді була «нашою мрією» — але в кожного з нас були різні мрії. Я мріяла про спільні враження, а він — про спокій. І, можливо, саме тому ми так легко погодилися на розлучення — бо побачили правду.

Тепер, коли я дивлюся на фотографії з Хорватії, я бачу не кінець. Я бачу початок чогось нового — життя, де мені не потрібно нікого переконувати піти зі мною на прогулянку.

Тепер, коли я згадую нашу поїздку до Хорватії, я бачу не лише кінець стосунків, а й початок нового етапу мого життя. Море, яке тоді здавалося холодним, тепер у спогадах тепле й тихе — як нагадування, що зміни іноді приносять полегшення. Я навчилася цінувати себе і свої бажання, навіть якщо вони не збігаються з чужими.

А ви коли-небудь поверталися з відпустки зовсім іншою людиною? Чи був у вашому житті момент, коли чужа байдужість змусила вас змінити все? І що для вас важливіше — тримати за руку когось, чи себе?

Джерело