Одній жінці наснився сон: на подвірʼя прийшов кабанчик. Так порожнє було подвірʼя, не було у жінки ні кози, ні овечки. Вона була бідна, ця Дарина. І жила одна в далекій хатці на краю села.

Батьки померли, вона так сиротою й виросла. Так і жила. Перераховувала копійки, тяжко працювала, город садила, картоплю вирощувала,? А кішка Мурка теж померла від старості. І немає нікого…

І якось Дарина благала ввечері: хоч би сон хороший побачити. Хоч би радісне щось подивитись. Бувають добрі сни? Для радості та відпочинку душі… І заснула міцно-міцно.

А уві сні дивиться – на подвірʼї кабанчик. І такий вгодований, кругленький. А копитця золоті начебто, кабанчик ними перебирає і каже: “Не жени мене, прийми. Я буду з тобою жити. Тебе охороняти і допомагати. І зло відганяти!”.

Такий гарний сон. Як наяву. Дарина навіть пішла, подивилася вранці – немає нікого. Порожньо. І так їй стало тужливо раптом, ніби був кабанчик із золотими копитцями, та пішов. Втік. Обдурив її…

Увечері Дарина йшла з ферми і завернула до старої баби Віри. Всі знали, що вона гадає і провидить майбутнє. Дарина дала старій жінці пачку печива. А Віра вислухала сон і сказала, що неодмінно кабанчик прийде. Ось до цього сон. До кабанчика. Якось ти його роздобудеш чи сам з’явиться. Цілком зрозумілий сон.

Дарина зраділа і пішла додому. Перевіряти подвірʼя. Раптом кабанчик і справді прийшов?

Вона зовсім не хотіла кабанчика різати, що ви! Він був не для цього, – він був як пупс із сільської крамниці, уві сні. Ласкавий, гладкий, говорив людським голосом. Він був чарівний, надзвичайний, із золотими копитцями – як такого різати? Його мати – це щастя. Насолода. Говорити з ним і гладити. Годувати. І милуватися золотими копитцями…

А кругом бруд та темрява. Холодна осінь. Де-не-де в віконцях горить світло, а в будинку Дарини темно…

А сон справдився. Біля будинку стоїть чоловік невисокого зросту, щільний, збитий, кругленький такий. У блискучих чобітках, начищених, – як тільки він у них грязюкою пройшов! Це новий міліціонер був, Василь Іванович, – шукав поцупленого півня. У сусідів украли. І робив міліціонер огляд у всіх сусідів.

Привітався, представився та зайшов у двір. Присвітив ліхтариком на свої сяючі чобітки, вони, як золоті, стали. Дарина аж завмерла. А Василь Іванович і на неї присвятив випадково. На обличчя. І сказав: “Яка ви приємна жінка! Я вами прямо залюбувався. Як же ви одна живете? І так темно у вас. Давайте я вам світло полагоджу, я вмію!”.

І полагодив. І якось добре у них налагодилося життя, дуже добре. І стали вони у сімейному щасті жити та поживати. І завели курочку та козу для молока, щоб свого хлопчика підкріплювати корисним молоком. Хлопчик у них народився невдовзі. А потім ще хлопчики та дівчатка…

А старій Вірі Василь Іванович зробив зауваження і трохи насварив за мракобісся. Подарував їй шаль із червоними квітами і запросив на хрестини. Вона ж не шкідлива була, ячмінь заговорювала простим словом та сни тлумачила, що наука загалом не заперечує. Тим більше, що тлумачила правильно.

Кабанчик із золотими копитцями приніс щастя! І родина жила добре до найглибшої старості. І все ще живе, множиться рід, правнуки вже пішли. І кожна людина має свої щасливі символи і знаки. Кому – кабанчик. Кому – золота рибка. Кому – квітуча яблуня. А кому блакитні квіти чи ясний місяць…

Серце підкаже, коли сон – на щастя. Так казала Дарина. А Василь Іванович хоч і хмикав, але не суперечив дружині.

КІНЕЦЬ.