У маленькому селі на Полтавщині, де час ніби зупинився серед зелених пагорбів і золотих полів, жили Ліда з дочкою Дариною.

Їхня хата, хоч і скромна, завжди була наповнена теплом і любов’ю, коли Павло, чоловік Ліда та батько Дарини, ще був із ними.

Але після того як раптово не стало чоловіка два роки тому життя стало нестерпно важким. Павло був не лише опорою сім’ї, а й тим, хто завжди знаходив вихід із будь-якої біди.

Без нього Ліда втратила не лише коханого, а й відчуття безпеки, а Дарина – віру в те, що світ може бути справедливим.

Ліда, жінка з міцними руками й ніжним серцем, намагалася триматися заради дочки. Вона бралася за будь-яку роботу: шила для сусідів, допомагала на городі, продавала на базарі молоко від їхньої єдиної корови Марти.

Але грошей ледь вистачало на найнеобхідніше. Дарина, двадцятирічна дівчина з мріями, які не вміщалися в межах села, бачила, як мати з кожним днем згасає.

Вона закінчила школу з відзнакою, але на навчання в місті грошей не було. Тож Дарина працювала в місцевій крамниці, де заробляла копійки, слухаючи плітки про всіх і вся.

Одного вечора, коли сонце ховалося за горизонтом, а в хаті пахло свіжоспеченим хлібом, Дарина сиділа за столом і гортала старий альбом із фотографіями.

На одній із них вона побачила себе маленькою, сидячи на плечах у батька, а поруч – усміхнену Ліда. Дарина зітхнула.

— Мамо, пам’ятаєш, як ми їздили до моря? – запитала вона, не відриваючи погляду від фото.

Ліда, яка поралася біля печі, зупинилася й усміхнулася, але в її очах промайнула туга.

— Пам’ятаю, доню. Твій тато тоді цілий день ловив тобі крабів, а ти верещала від радості, коли вони тікали.

Дарина засміялася, але сміх швидко згас.

— Мамо, я не хочу, щоб ти все життя так гарувала. Ми ледве кінці з кінцями зводимо. Треба щось міняти.

Ліда сіла навпроти, витираючи руки об фартух.

— І що ти придумала, Дарусю? В селі іншої роботи немає, а в місто їхати… Там свої труднощі.

Дарина глибоко вдихнула. Вона довго вагалася, але цього вечора вирішила сказати те, що давно крутилося в голові.

— Я чула, що в Італії можна добре заробити. Тітка Галя казала, що її племінниця Оксана поїхала туди доглядати за старенькими. Гроші хороші, і за рік можна назбирати, щоб нам із тобою легше жилося.

Ліда спохмурніла. Її обличчя, вкрите передчасними зморшками, стало ще суворішим.

— Італія? Доню, це ж так далеко! І як ти там сама? Ти ж італійської не знаєш, та й хто тебе там захистить, якщо що?

— Мамо, я не маленька. Мені двадцять, я впораюся. Там є агенції, які допомагають із роботою. Я вже розпитувала. І я не назавжди їду, лише на рік-два. Зароблю, щоб ти могла не працювати, і щоб я могла піти вчитися.

Ліда мовчала. Вона знала, що Дарина вперта, як і її батько. Якщо вона щось вирішила, то переконати її інакше було майже неможливо.

— А якщо з тобою щось станеться? – тихо запитала Ліда, її голос тремтів.

— Нічого зі мною не станеться, мамо. Я обережна. І я обіцяю писати тобі щодня. Ну, або хоча б раз на тиждень, – Дарина спробувала пожартувати, але Ліда не всміхнулася.

Наступні тижні були сповнені підготовки. Дарина зв’язалася з агенцією, яка обіцяла роботу в Італії. Їй довелося зібрати всі заощадження, щоб оплатити послуги посередників і квиток. Ліда, хоч і неохоче, погодилася, бо бачила, які сповнені надії  очі дочки. Вона знала, що Дарина не відступить.

Через місяць Дарина вже стояла на вокзалі в Римі, тримаючи в руках маленьку валізу й листок із адресою. Її зустріла пані Марія, українка, яка вже десять років жила в Італії й допомагала новоприбулим.

Марія була жвавою жінкою середнього віку з гучним голосом і доброю посмішкою.

— Ну, Дарино, вітаю в Італії! – сказала вона, обіймаючи дівчину. – Не бійся, тут усе просто, якщо працювати й не лінуватися. Тобі пощастило, тебе беруть у хорошу сім’ю. Пані Лаура – старенька, але добра. Тільки трохи примхлива, як усі італійки.

Дарина нервово всміхнулася.

— А що я маю робити? Я ж ніколи за старенькими не доглядала.

— Та все просто: готуєш їсти, прибираєш, допомагаєш із ліками. Головне – слухай її й усміхайся. Італійці люблять, коли їм усміхаються. І ще, вчи мову! Без італійської тут важко.

Перші тижні в Італії були для Дарини справжнім випробуванням. Пані Лаура, 85-річна вдова, жила в маленькій, але затишній квартирі в передмісті Рима.

Вона була невисокою, з пишною зачіскою, пофарбованою в неприродний каштановий колір, і любила розповідати історії про свою молодість. Але її настрій міг змінитися за секунду, і Дарина часто не знала, як реагувати.

— Дарина, ти знову пересолила пасту! – гукала Лаура одного дня, тримаючи виделку над тарілкою.

— Вибачте, пані Лауро, я ще вчуся, – відповідала Дарина, червоніючи.

— Ох, молодь! У мої часи дівчата вміли готувати з п’яти років! – бурчала старенька, але потім усміхалася. – Ну, нічого, ти гарна дівчина. Тільки слухай уважніше, коли я вчу тебе соус готувати.

Дарина швидко вчилася. Вона записувала рецепти, вчила італійські слова й намагалася бути терплячою. Увечері, коли Лаура засипала, Дарина писала листи матері.

Вона розповідала про Рим, про запах кави на вулицях, про те, як італійці гучно розмовляють, жестикулюючи, ніби диригенти. Але вона не писала про те, як їй самотньо, як їй не вистачає маминого голосу й тепла рідної хати.

Минали місяці. Дарина адаптувалася до нового життя. Вона навчилася готувати пасту аль денте, спілкуватися з пані Лаурою італійською й навіть знаходити час, щоб гуляти містом.

Одного дня, коли вона купувала овочі на ринку, до неї підійшов молодий чоловік із доброю усмішкою. Його звали Маттео, він був продавцем фруктів і одразу помітив, що Дарина не місцева.

— Сеньйорина, ви з України? – запитав він, простягаючи їй соковите яблуко.

Дарина здивувалася.

— Звідки знаєте?

— У вас очі сумні, але добрі. Такі очі я бачив у дівчини, яка працювала в моєї тітки. Вона теж була з України.

Дарина засміялася.

— Ну, може, у нас усіх такі очі.

Маттео став її першим другом в Італії. Він розповідав їй про місцеві звичаї, вчив правильно вимовляти італійські слова й навіть запросив на каву.

Дарина спочатку вагалася, але погодилася. З ним вона почувалася легше, ніби частинка її самотності розчинялася.

Тим часом у селі Ліда щодня чекала листів від дочки. Вона читала їх сусідкам, хвалилася, яка Дарина розумниця, але вночі, коли ніхто не бачив, плакала.

Їй було страшно за дочку, але вона пишалася її сміливістю. Одного дня прийшов перший переказ – Дарина надіслала гроші. Ліда змогла купити нову плиту й відремонтувати дах, який протікав. Вона написала дочці:

«Даринко, я так тобі вдячна. Але ти там бережи себе, чуєш? Гроші – це добре, але ти мені дорожча за все на світі».

Через рік Дарина повернулася додому. Вона привезла не лише гроші, а й нові мрії. За цей час вона не тільки навчилася італійської, а й зрозуміла, що хоче вчитися на дизайнера інтер’єрів.

Італія надихнула її своєю красою, архітектурою й мистецтвом. Вона привезла матері подарунки: шовкову хустку, італійську каву й альбом із фотографіями Рима.

Коли Дарина зайшла в хату, Ліда кинулася її обіймати.

— Доню моя, як я за тобою скучила! – плакала вона, стискаючи Дарину.

— Мамо, я теж скучила. Але дивися, яка я тепер! – Дарина закружляла по хаті, сміючись. – Я знаю італійську, вмію готувати пасту й навіть трохи танцювати танго!

Вони сиділи до ночі, розмовляючи. Дарина розповідала про пані Лауру, про Маттео, про римські фонтани. Ліда слухала, тримаючи дочку за руку, ніби боялася, що вона знову зникне.

— Мамо, я хочу вчитися. Я заробила досить, щоб ми могли дозволити собі це. І я хочу, щоб ти більше не працювала так важко.

Ліда зітхнула.

— Ти моя гордість, Даринко. Але обіцяй, що не поїдеш знову так далеко.

Дарина всміхнулася.

— Не обіцяю, мамо. Але тепер я знаю, що можу впоратися з усім. І я завжди повертатимуся до тебе.

Дарина вступила до університету в Києві, де почала вивчати дизайн. Вона не забувала про Італію й іноді листувалася з Маттео, який обіцяв приїхати в Україну.

Ліда, завдяки грошам, які Дарина заробила, змогла відкрити маленьку крамничку в селі, де продавала власноруч зроблені вишиванки.

Життя стало легшим, але головне – вони з Дариною знову були разом, і їхня хата знову наповнилася сміхом і теплом.

Ця подорож змінила Дарину. Вона стала сильнішою, впевненішою й навчилася цінувати кожну мить із мамою. А Ліда, дивлячись на дочку, розуміла, що іноді, щоб знайти себе, треба поїхати далеко, але справжній дім завжди чекає.

Минуло два роки відтоді, як Дарина повернулася з Італії. Життя в селі на Полтавщині набуло нового ритму. Дарина навчалася в Київському університеті на факультеті дизайну інтер’єрів, приїжджаючи додому на вихідні.

Її мати, Ліда, розквітла: її маленька крамничка з вишиванками стала місцевою гордістю, а сусіди не могли натішитися її вправності й доброму серцю. Хата, колись тиха від смутку, знову наповнилася сміхом і запахом свіжоспечених пирогів.

Дарина не втрачала зв’язку з Італією. Вона регулярно листувалася з Маттео, продавцем фруктів із римського ринку, який став її близьким другом.

Їхні повідомлення були сповнені жартів, спогадів про Рим і мрій про майбутнє. Маттео часто повторював:

«Дарино, я приїду до тебе в Україну, побачу твої поля й скуштую борщу!»

Вона сміялася, але в глибині душі сподівалася, що він таки наважиться.

Одного літнього дня, коли соняшники гойдалися під легким вітром, Дарина отримала повідомлення від Маттео:

«Я купив квитки! Прилітаю за два тижні. І не сам – беру дядька Луку. Він чув про твою маму й хоче побачити її вишиванки!»

Дарина була приголомшена. Вона уявляла приїзд Маттео, але дядько Лука? Це було несподівано. Вона побігла до Ліда, яка саме вишивала нову сорочку.

— Мамо, Маттео приїжджає! І не сам, а зі своїм дядьком! – вигукнула Дарина, ледве стримуючи хвилювання.

Ліда підняла очі від вишивки, її брови здивовано піднялися.

— Дядько? А це ще хто такий? І що йому тут треба?

— Каже, хоче подивитися твої вишиванки. Може, купить щось для своєї крамниці в Італії. Маттео казав, що Лука – бізнесмен, має кілька магазинів із сувенірами.

Ліда знизала плечима, але в її очах промайнула цікавість.

— Ну, хай приїжджають. Тільки борщу наварю побільше, бо італійці, мабуть, голодні будуть.

День приїзду настав. Дарина з Лідою чекали гостей на вокзалі в Полтаві. Маттео вийшов із поїзда, тримаючи в руках букет ромашок і свою звичну теплу усмішку.

Поруч із ним ішов чоловік років п’ятдесяти, високий, із сивиною на скронях і добродушним обличчям. Це був Лука – дядько Маттео, одягнений у легку лляну сорочку, яка робила його схожим на туриста.

— Дарина! – Маттео кинувся обіймати її. – Ти ще гарніша, ніж у Римі!

Дарина засміялася, відчуваючи, як щоки заливає рум’янець.

— А ти ще більше навчився лестити! – відповіла вона, а потім повернулася до Луки. – Доброго дня, пане Лука. Ласкаво просимо до України!

Лука усміхнувся й несподівано поцілував їй руку, як справжній італієць.

— Дякую, Дарино. А де ж та знаменита Ліда, про яку Маттео стільки розповідав?

Ліда, яка стояла трохи осторонь, ступила вперед. Вона була в новій вишиванці, яку пошила спеціально до приїзду гостей. Її обличчя було суворим, але очі сяяли цікавістю.

— Я Ліда, – сказала вона, простягаючи руку. – Рада вас бачити. Сподіваюся, дорога була неважкою?

Лука, замість потиснути руку, галантно вклонився.

— Пані Ліда, ваша дочка не перебільшувала, коли казала, що ви – справжня майстриня. І, дозвольте сказати, дуже гарна жінка.

Ліда зніяковіла, чого з нею не траплялося вже багато років.

— Ой, та годі вам, – пробурмотіла вона, але її щоки почервоніли.

Дарина з Маттео переглянулися й захихотіли.

Наступні дні були сповнені сміху, розмов і гостинності. Маттео з Лукою оселилися в гостьовій кімнаті, яку Ліда спеціально підготувала.

Дарина водила Маттео селом, показувала йому поля, річку й навіть навчила готувати вареники. Маттео, хоч і спалив першу партію, був у захваті.

— Дарино, це ж як італійські равіолі, тільки смачніше! – вигукнув він, пробуючи вареник із картоплею.

— Не кажи цього в Італії, а то тебе виженуть, – пожартувала Дарина.

Тим часом Лука проводив багато часу з Лідою. Він із захватом розглядав її вишиванки, розпитував про техніки вишивки й навіть попросив навчити його кільком стібкам.

Ліда спочатку трималася стримано, але Лука мав талант розповідати історії так, що вона не могла стримати сміху. Він розповідав про свою молодість у Неаполі, про те, як колись мріяв стати художником, але став бізнесменом, бо «життя вирішило інакше».

Дарина помітила, як мати оживає поруч із Лукою. Вона давно не бачила її такою – з блиском в очах, із легкою усмішкою, яка з’являлася, коли Лука жартував. А Маттео, помітивши це, шепнув Дарині:

— Мій дядько, здається, закохався. А ти що скажеш про мене?

Дарина посміхнулася.

—  Маттео я рада, що ти приїхав.

Минали тижні, і гості затрималися довше, ніж планували. Маттео допомагав Дарині з її університетськими проєктами, адже він сам трохи розбирався в дизайні.

Лука тим часом запропонував Ліді співпрацю: він хотів продавати її вишиванки в своїх магазинах в Італії.

Але всі розуміли, що справа не лише в бізнесі. Лука дедалі частіше залишався в селі, коли Маттео їхав із Дариною до Києва. Одного дня він набрався сміливості.

— Ліда, – сказав він, коли вони сиділи на лавці біля хати, – я не молодий хлопець, але моє серце ще не забуло, як любити. Ти дозволиш мені залишитися тут… не лише заради вишиванок?

Ліда застигла. Вона не чекала таких слів. Після Павла вона не думала, що хтось зможе знову розбудити в ній почуття. Але Лука був щирим, і це розтопило її серце.

— Лука, я… я не знаю, що сказати. Але мені добре з тобою, – тихо відповіла вона.

Того ж вечора Маттео зробив крок, якого Дарина чекала, але боялася. Під зоряним небом, біля старої яблуні в саду, він узяв її за руку.

— Дарино, я не хочу повертатися до Італії без тебе. Не зараз, але колись… Ти вийдеш за мене?

Дарина розсміялася, сльози блищали в її очах.

— Ти серйозно? Ти ж тільки тиждень вареники їв!

— Я серйозно, – відповів Маттео, і його очі були такими щирими, що Дарина не могла сказати «ні».

Через пів року в селі готувалися до подвійного весілля. Дарина й Маттео вирішили одружитися в Україні, щоб усі рідні могли бути поруч. Лука, до загального подиву, запропонував Ліді руку й серце, і вона, після довгих роздумів, погодилася.

Село гуділо від новин: Ліда, яка роками була сама, і Дарина, яка повернулася з Італії з мріями, тепер готувалися до нового життя.

Весілля було гучним і радісним. Хата була прикрашена квітами, столи ломилися від страв, а гості танцювали до півночі.

Дарина в білій сукні з вишивкою, яку зробила її мати, сяяла від щастя. Маттео, у вишиванці, яку Ліда пошила спеціально для нього, не відводив від неї очей.

Ліда, у легкій сукні з італійським мереживом, яке привіз Лука, виглядала молодшою на десять років. Лука, тримаючи її за руку, шепотів їй італійські компліменти, від яких вона сміялася.

— Мамо, ти щаслива? – запитала Дарина, коли вони на мить залишилися вдвох.

Ліда обійняла дочку.

— Я щаслива, доню. А ти?

— Я теж. І знаєш, це все почалося з того, що я поїхала до Італії.

Вони засміялися, а потім повернулися до гостей, де музика гримала, а Маттео з Лукою намагалися танцювати гопак, викликаючи регіт у всіх присутніх.

Після весілля Дарина з Маттео вирішили жити між Києвом і Римом, поєднуючи її навчання й його роботу.

Ліда з Лукою залишилися в селі, але часто їздили до Італії, де Лука представляв вишиванки Ліда в своїх магазинах. Їхнє кохання, як і кохання Дарини з Маттео, стало мостом між двома країнами, двома культурами й двома серцями, які знайшли одне одного попри відстані.

Джерело