Орися завжди була сильною. Не гордою, не різкою – саме сильною. Вона вміла все зробити, мала руки, які знали, як варити борщ і лагодити двері, і добре серце, що все життя належало доньці.

Чоловік Орисі зник із її життя, коли доньці Соломійці було лише два місяці. Казав, що не готовий бути батьком, і що життя – не для прив’язок. Вона не просила нічого. Ні аліментів, ні пояснень. Просто зачинила за ним двері й ніколи не відкривала їх більше ні для кого.

– Не хочу чужих дядьків у хаті, – казала вона сестрі.

– Соломії й так вистачає. Я для неї  і мама, і тато.

Роки летіли. Орися тягнула все сама. І город, і роботу в аптеці, і школу, і гуртки, і перші сльози доньки через нерозділене кохання. Вона була поруч завжди. І здавалося, що того вистачає.

Соломія виросла доброю і вдячною. Вийшла заміж у 25, народила сина – Данилка, і як могла підтримувала маму. Але життя – воно життя. Часу було все менше, клопотів більше.

– Мамо, приїдь, побудь з малим, – казала вона. – Ми з Андрієм хоч на день удвох кудись поїдемо…

І Орися їхала. І варила борщ, і поралася в хаті дочки, і вкладала внука, мов свого сина. І ні разу не нарікала. Бо серце було наповнене тим теплом, якого вона чекала роками.

Але іноді, коли лягала спати на розкладачці у дитячій кімнаті, вона ловила себе на думці, що стало якось порожньо. Не боляче, не сумно — просто глухо всередині. І коли поверталася додому, у свій тихий будинок, то ставало ще глухіше.

А потім настала весна. Данилкові виповнилося шість, і почалася підготовка до школи. Андрій – зять Орисі – зібрав родичів на дачу.

– Хай діти побачать, що в них є родина, – сказав він.

– Що вони не самі.

На тому святі був і його батько – Василь. Високий, кремезний чоловік, з посивілими скронями і веселими очима. Він давно був удівець.

– А ви, Орися, така зосереджена, – сказав він, коли вони сіли за один стіл.

– Вам би хоч трохи посміхатися. Весна ж.

– А ви, Василю, такий балакучий, – усміхнулась вона.

– Вам би на сцену.

З того все й почалося. Вони сміялися над горнятками з компотом, обговорювали сорти помідорів і сперечалися, коли краще садити картоплю.

Соломія й Андрій спостерігали з усмішкою.

– Мамо, тату, вам там добре вдвох, чи що? – гукнула Соломія, жартуючи.

Орися лише відмахнулася, але щось у ній відгукнулося. Василь теж глянув тоді на неї трохи інакше.

А потім він подзвонив.

– Ви не проти, як я принесу саджанців? Ви ж казали, що хочете гортензії під вікнами.

– Не проти, – відповіла вона.

– А лопату візьмете? Бо я свою зламала.

І от він прийшов. З лопатою, саджанцями, банкою меду і добротою в очах. І щось у її серці почало прокидатися, вона знову побачила в собі не маму, а жінку.

Вони почали зустрічатися. Пити чай у саду. Садити квіти. Дивитись телевізор. Інколи – мовчати.

– Мамо, ти змінилася, – сказала якось Соломія.

– Ти стала м’якша.

Орися мовчала. А потім зітхнула.

– Я все життя тримала серце закрите. Думала, що якщо відкрию – постраждаєш ти. Але ти виросла. Маєш сім’ю. А я… Я могла залишитися одна, але тепер я маю Василя.

– Мамо, я щаслива, що в тебе хтось є. Правда. Ти це заслужила.

…Восени вони розписалися. Були лише Соломія з Андрієм, які тримали обручки.

Орися стояла біля Василя і посміхалася, її обличчя сяяло щастям.

У п’ятдесят шість років вона вперше відчула, що має свою половинку. Не опору – вона сама вміла стояти. А саме того, з ким добре мовчати вечорами і кому хочеться приготувати вареники в неділю.

…А Данилко тішився, бо тепер не треба було окремо їздити до дідуся і до бабусі. У них він гостювати любив, і вони в ньому душі не чули.

Без пересудів не обійшлося, в селі пліткували, що сваха із сватом зійшлися, але їм було байдуже.

Іноді щастя приходить не тоді, коли його чекаєш, а тоді, коли вже не сподіваєшся. Але коли серце – відкрите, а душа – світла, воно знайде дорогу.

Навіть якщо на перший погляд і здається, що такий союз неможливий. Навіть через довгі роки самотності. Навіть тоді, коли ти вже звик бути сам.

Бо життя – воно непередбачуване. І як добре, що для Орисі – усе тільки почалося.

Джерело