“Розгналися! Ще чого захотіли!”

На жаль, у моєму житті дуже часто виникають ситуації, коли мені хочеться повторювати ці слова.

Люди нахабніють просто не по днях, а по годинах. Деяких хлібом не годуй — дай щось втнути.

І варто тобі тільки дати слабину, як вони на тобі живого місця не залишать…

… З самого дитинства ж вчать, що потрібно поважати один одного, що наша свобода закінчується там, де починається свобода іншої людини.

Ні, все марно.

Моїм родичам хоч кілок у голови вбий, вони все одно цього не розуміють. Іноді мені хочеться поплисти далеко-далеко на безлюдний острів, де мене ніяка рідня не дістане.

Тільки ось боюся, що я її недооцінюю. Занадто вже довгі у моєї рідні руки.

Навіть якби мені вдалося дістатися до безлюдного острова, мої родичі відразу зробили б його населеним.

З найвіддаленіших куточків Землі стали б приїжджати до мене в гості, і все стало б як і було раніше.

Ні, нікуди мені від них не сховатися. Вони мене навіть з-під землі дістануть.

До того ж, я не капітан далекого плавання, щоб відкривати нові острови, я просто жінка з маленького міста, у якої є люблячий чоловік і численна рідня з його боку.

Живемо ми скромно, небагато, але й не бідуємо особливо. У нас є квартира, платимо за неї регулярно, і одного разу вона стане по-справжньому нашою.

Ми з чоловіком обоє працюємо, знаходимо і час один для одного.

Він ремонтує квартири, виконує приватні замовлення. У зв’язку зі своєю роботою багато подорожує. Ні, по Таїландах він не літає, але в різні області їздить. Львів чи Миколаїв, звичайно, не Таїланд, але по-своєму прекрасні.

Я працюю вчителькою в школі. Викладаю географію.

Іноді мені здається дуже кумедним те, що я розповідаю дітям про далекі мандрівки, про міста на інших континентах, про каньйони і прерії, про степи і савани, а сама я ніде не була, навіть Львів жодного разу не бачила.

При цьому мені завжди хотілося подорожувати. Адже саме тому я і пішла в географи.

Думала, якщо вже у мене самої не вийде подорожувати, буду хоч розповідати про те, як Васко да Гама проклав шлях до Індії, Міклухо-Маклай вивчав життя папуасів, а Руаль Амундсен підкорив обидва полюси нашої планети.

Можливо, мої історії когось і надихнуть на нові відкриття. І все-таки іноді мені буває дуже сумно, коли я дивлюся на карту, яка висить у нас на дошці.

Стільки всього цікавого є в світі, а я майже безвиїзно сиджу в моєму маленькому містечку.

Повертаюся ввечері і дивлюся на небо, іноді помічаю на ньому червоні вогники літаків.

«Звідки вони летять, — думаю, — що за люди там на борту, на висоті десяти тисяч метрів? Можливо, вони теж звідкись повертаються?».

Я зітхаю і спускаюся з небес на землю: потрібно забігти в магазин, приготувати вечерю, перевірити зошити. Все, як завжди. Ні, літаки, напевно, не для мене.

Добре хоч у мене є мій чоловік. Він для мене найвеличніший мандрівник. Христофор Колумб і Фернан Магеллан в одному флаконі.

Сидимо з ним за столом, п’ємо чай з ожиновим варенням. Ожину ми на дачі у батьків посадили і вже на кілька баночок назбирали. Поїздка на дачу — для мене вже велика подорож.

Сидимо, і чоловік мені розповідає про свої відрядження. А я тільки зітхаю і захоплююся.

Але ж не можна весь час зітхати і захоплюватися, правильно? Ось і я так думаю.

Ми з ним якось розговорилися, і раптом з’ясувалося, що ні він, ні я жодного разу не були в першій столиці, у Харкові.

«Як же, — думаємо, — це так вийшло? Здається, всі обласні міста вже напам’ять знаємо з книжок, які прочитали ще, коли школярами були. Це неподобство потрібно було виправити.

Чоловік був зі мною абсолютно згоден. Вирішили взяти відпустку в один час, накопичити трохи і поїхати до видатного та величного міста Харкова, здійснити нашу дитячу мрію.

Навіть сама думка про майбутню подорож радувала мене. Я просто сяяла, коли думала про те, що дуже скоро побачу ці чудові сквери, парк Фельдмана, зоопарки.

Для когось, можливо, у всьому цьому немає нічого особливого, але для мене Харків — чарівне місто з моїх мрій.

І ось наближався день від’їзду. Я ні про що не могла думати, крім як про майбутню подорож.

Колеги наді мною сміялися. Вони говорили:

— Ти так радієш, ніби мільйон виграла.

А для мене подорожі кращі за мільйони. Ми з чоловіком все заздалегідь розпланували, все продумали до дрібниць: і де будемо жити, і в які кафе підемо, і в які музеї.

Я дуже чекала цієї поїздки. Бувало, що навіть на уроках мріяла, але ж я не учениця, я вчителька. Мені не годиться ловити гав.

Діти мені розповідають про рослини і тварин Австралії, а я думаю про те, як буду гуляти по Ботанічному саду. Прямо-таки манія якась, а не місто.

І ось що сталося. Бувають у житті епізоди ще більш вражаючі, ніж флора і фауна Австралії.

Постійно щось відбувається і порушує всі наші плани. Це нібито такий закон, подібний до фізичних законів: хтось тобі обов’язково все зіпсує.

Але ж ніщо не віщувало бурі. Море було спокійним як ніколи. Тиша і гладь. Але раптом піднявся вітер, і почорніло синє море…

І ось одного прекрасного вечора, коли я вже повернулася з роботи, насолодившись краєвидом червоних вогників літаків, мені зателефонувала свекруха.

Я відразу приготувалася тримати оборону. Моя свекруха — це все одно що загін вікінгів у Середньовіччі.

Приходить з нізвідки, зникає в тумані, а потім знову і знову влаштовує набіги.

Одне в Катерині Павлівні добре, що вона живе в селі.

Досить далеко від нашого міста, так що при всьому бажанні приходити до мене щодня і контролювати мене вона не може, хоча їй би цього дуже хотілося.

Подруги кажуть, що мені дуже пощастило. Правду кажучи, мені дуже шкода, що свекрухи у нас мають погану репутацію.

Хотілося б сказати, що це стереотип. Швидше за все так і є, просто я суджу по собі і по своїх подругах. А нам з ними явно не пощастило.

Потрібно б організувати якийсь конкурс або змагання, щоб всім показати: є на світі чудові свекрухи.

Наприклад, такий конкурс можна було б назвати «Свекруха року». З чвертьфіналу далі проходили б ті учасниці, які при появі невісток могли б стриматися і не відправити на їхню адресу кількп ласкавих слів.

З півфіналу у фінал потрапляли б свекрухи, яким би вдалося хоч за що-небудь похвалити своїх невісток.

Але ось що потрібно зробити, щоб перемогти в такому конкурсі і, можливо, чи це взагалі можливо?

Цього я не знаю, але вірю, що десь далеко-далеко живе свекруха, яку її невістка просто обожнює, і живуть вони душа в душу, і в усьому допомагають одна одній, і так багато часу проводять разом, і так весело сміються, що чоловік навіть трохи ревнує.

Як би там не було, мені до такої ідилії далі, як до місяця. Ми з Катериною Павлівною носами одна від одної відвертаємося.

Не уявляю, що б я робила, якби вона жила по сусідству зі мною. Подруги мені просто жахи якісь про своїх свекрух розповідають.

Прямо-таки фільми можна знімати.

Уявляю собі цю похмуру афішу, на якій великими літерами, як у старовинному рукописі, написано «Його мама. У всіх кінотеатрах країни».

Ми з нею і так рідко бачимося, але наших зустрічей на весь рік вистачає.

Це як, знаєте: найкращий засіб від голоду? Куличики з піску — поїла і більше не хочеться. Ось і зустрічі з моєю свекрухою — це теж такі куличики з піску.

Останній раз ми бачилися на її дні народження. Вона покликала нас з чоловіком до себе в село, куди з’їхалася ціла юрба родичів.

Як виявилося, Катерина Павлівна запросила мене, щоб усім продемонструвати в якості домашнього блазня.

— Ось, дивіться, — говорила вона, звертаючись до гостей, — це Машенька, вона у нас нічого не вміє. Правда, Машенька?

І воду з колодязя ніколи не носила, і лазню ніколи не топила. Ось вона у нас яка, Машенька.

Тому, коли я зрозуміла, що дзвонять не агенти секретної служби, не інопланетяни, а моя свекруха — я здригнулася.

«Щось зараз буде», — подумала я, знявши трубку, з якої відразу ж полилося щебетання Катерини Павлівни — солодке-солодке, ніби вона перед нашою розмовою з’їла кілограм цукерок і ось досі щебече.

Запитала і як у мене справи, і як я себе почуваю…

«Це вона не просто так», — збагнула я і була абсолютно права.

Нарешті, свекруха перейшла до справи:

— Знаєш, Машенька, я б хотіла до вас в гості приїхати. Ненадовго. Всього на тиждень. Ти ж, звісно, не проти? А то ж, розумієш, сиджу я в своєму селі, світла білого не бачу.

А так би хоч з вами поспілкувалася, по місту погуляла, та й тобі по господарству б трохи допомогла…

Що таке допомога Катерини Павлівни я добре знаю. Стоїть наді мною, як наглядач, і кричить. Ось і вся допомога.

Моя свекруха вже якось гостювала у нас. Недовго. Всього тиждень. Так ось після цього тижня мені довелося взяти відпустку, щоб хоч трохи прийти до тями.

На щастя, цього разу, попри всі бажання, ми не могли прийняти Катерину Павлівну. Адже ми їдемо до міста мрії. Навіть тут Харків нам допоміг, виручив. Ось він який чудовий.

«Дякую тобі, перша столиця, дякую, дякую, дякую», — шепотіла я про себе. Але святкувати перемогу було зарано.

Я все пояснила Катерині Павлівні, розкрила перед нею всі карти, нічого не приховала.

Так і так, кажу, з усією повагою, нам дуже шкода, але, на превеликий жаль, ми Вас прийняти не зможемо, тому що вирушаємо до Харкова.

З чистою совістю я вже збиралася повісити трубку, але Катерина Іванівна, яка, як мені спочатку здалося, спокійно відреагувала на отримані від мене звістки, раптом перейшла до плану Б і пустилася в обхідний маневр:

— Дайте ключі від вашої квартири, ми там будемо жити — заявила свекруха.

Я мало не впала зі стільця, коли це почула.

Кілька років вже викладаю географію, розповідаю дітям про різні народи, про традиції інших країн: в Лапландії їздять на оленях, в Південній Америці вирощують банани, але де вирощують таких свекрух? Ось у чому питання.

Можливо, свекрухи — це цілий народ, про який чомусь забули написати в підручниках географії.

Ось і ростуть потім діти, все знають: і про оленів, і про банани, а коли самі стикаються віч-на-віч з дивним народом свекрух — дивуються, не розуміють, не знають, що робити…

— Що, вибачте? — Перепитала я Катерину Павлівну, — які такі ключі, Ви взагалі про що говорите?

— Як це про що? — Обурилася вона, — про ключі від вашої квартири. Ти що? Не чуєш нічого?

Тобі треба терміново перевіритися, а то запустиш, потім не до сміху буде.

Ви їдьте, куди вам заманеться. Я вас не обтяжуватиму. Ви молоді, у вас все життя попереду, треба і погуляти іноді. Це я чудово розумію і заважати вам не збираюся.

Хочете їхати в Харків — їдьте, хочете в Одесу — можна і в Одесу. Я ж усіма руками за те, щоб наша молодь краще знала нашу країну.

Правда, тобі, Машенька, звичайно, слід було б почати з села, а то досвіду у тебе ніякого немає, все з рук валиться.

От якби ти до мене приїхала погостювати, я б з тебе швидко людину зробила. Ти б у мене і дрова колола, і воду носила, і лазню топила.

Живеш там собі, розумієш, у своєму місті, на всьому готовенькому. Але та годі, це ми потім якось владнаємо.

Зараз їдьте, куди ви там вирішили, а я поки у вас погостюю. Ти коли мені зможеш ключі передати?

Я, звичайно, не любителька китайських церемоній, але від такої безцеремонності мене прямо-таки трясти почало.

— Вибачте, Катерино Павлівно, боюся, що не зможу передати Вам ключі, — сказала я їй холодно.

— Що? Це ще чому? — суворо запитала вона, і я на секунду відчула себе маленькою дівчинкою, яка прийшла до школи з невивченими уроками.

Але я відразу зібралася і відповіла їй:

— Тому що це наш дім. І ми зараз не готові до гостей.

Що потім сталося…

Катерина Павлівна почала метати громи і блискавки. У неї навіть пара з рота пішла, я це через телефон відчула.

Вона так кричала, що на її крики прийшов мій чоловік, взяв у мене трубку і поговорив з нею, а заодно і зі своїм батьком, який, як з’ясувалося, теж збирався у нас погостювати. Недовго. Тиждень.

У підсумку батьки мого чоловіка сильно на нього образилися. Та й на мене теж.

Вони досі вважають, що я налаштувала їхнього сина проти них. Всіх собак на мене спускають. Ну і нехай. Вони лякають, а нам не страшно.

Ми з чоловіком, ні на кого не озираючись, все-таки поїхали до омріяного міста. І це справді була незабутня подорож, яка мені ще довго буде снитися.

Сподіваюся, що і моя свекруха не нудьгувала, якщо вірити її словам, то немає нічого кращого, ніж носити воду з колодязя і топити лазню.

У кожного своя культурна програма.