Тетяна стояла на кухні, дивилась на чоловіка, і не знаходила слів.

– Сил моїх більше немає! – почала вона. – Знову гульбанив. Все село говорить. Все – досить з мене, натерпілася! Завтра ж іду, і подаю на розлучення! – Кричала Тетяна Петрівна.

– Ой, та й іди. Хто тебе тримає? Теж мені, – байдуже махнув рукою, трохи веселий Василь.

– Що! Думаєш, жартую? Не подам? Не сходжу? Погано ж ти, чоловіче, мене знаєш! – Ще голосніше сказала Тетяна.

– Та подавай! Подавай! Може, я все життя про це тільки й мріяв! От, як ти мені своїми нотаціями набридла! – провів Василь рукою по горлу, і вийшов з кухні.

– Завтра ж піду, і подам заяву! – Крикнула йому в слід Тетяна.

І вона дотримала свого слова. З самого ранку пішла, і подала на розлучення. І вони розлучилися. Тому, що гордість, виявилася, вищою за розумні слова.

Вони разом написали оголошення про продаж будинку, а поки що, розбіглися по різних кімнатах.

Кожен у свій кут. Стали жити, як співмешканці. Як сусіди, як давні знайомі. Начебто, й не було цих довгих років щасливого спільного життя…

Тетяна Петрівна була на пенсії, а Василь продовжував працювати, й заробляв дуже хороші гроші.

Наступного дня, після розлучення, чоловік повернувся додому. За звичкою пройшов на кухню, щоб повечеряти, і тільки вже потім згадав, що нічого не приготував.

Помітивши, як колишня дружина із задоволенням наминає свіжозварений борщ, вирішив випробувати удачу.

– Дай но мисочку борщу, Петрівна, – по-господарськи попросив він.

– З чого це раптом? Хто ти такий, щоб я тебе борщем годувала? – з гордістю відповіла жінка.

– Ну як це, хто такий? – сказав Василь. – Хоч би й хороший знайомий.

– Ой, – засміялася Тетяна, – насмішив старий. У мене таких знайомих – половина села. І що мені, усім борщі варити, та столи накривати?

– Ну добре, – не розгубився чоловік. – А якщо я тобі заплачу? Нагодуєш?

– Заплатиш? – здивувалася жінка. Такого повороту подій вона не очікувала. – А що, гарна ідея! Одній мені все одно всю каструлю не з’їсти, доведеться виливати, а так, хоч гроші отримаю, та й продукти не переведу.

– Тільки знай, що ціна буде, як в ресторані! Адже сам казав, що я готую, не гірше за будь-яких кухарів.

– Ну ресторанна, так ресторанна, – погодився Василь. – Досить говорити, насипай швидше, їсти хочу дуже.

– А що це ви мені тикаєте, чоловіче? Попрошу бути ввічливим!

– Та добре тобі, не перегинай! Зовсім розійшлася, як бачу! – відмахнувся Василь і почав жадібно наминати борщ, який чомусь здався йому смачнішим, ніж був раніше, коли він не розраховувався за нього власною зарплатою.

Щодня після роботи він приходив додому, і платив за вечерю, як у ресторані.

І всім було добре. Йому зручно, що не треба купувати продукти, та возитися з цими каструлями та черпаками.

А їй – додаткові кошти до пенсії. Та й готувати все одно довелося б, що одній, що на двох – невелика різниця.

Так потяглися дні. Поступово Василь зовсім зледащів, і став замовляти страви ще й на сніданок, а у вихідні – на обід. Хороша зарплата дозволяла.

Тетяна ж тим часом увійшла у смак, і повністю захопилася ідеєю домашнього ресторану. Вона спеціально сходила і відвідала кілька придорожніх кафе, де уважно вивчила інтер’єр закладів, сервірування столів, оформлення меню, та форму персоналу.

Загалом, запам’ятала все до дрібниць, а те, що не запам’ятала – записала.

Якось Василь прийшов додому і застиг при вході на кухню. Таке знайоме приміщення було не впізнати.

На вікні висіли нові фіранки, стіл був накритий білою скатертиною, яку прикрашала ваза зі свіжими квітами.

З серветниці стирчали рівно викладені серветки, біля тарілки блищали виделки, ложки, а посеред столу розташовувалась товста шкіряна тека з елегантним написом: «Меню».

– Ти це що, жінко, понавигадувала, – вигукнув чоловік, але все-таки взяв меню, й уважно вивчив кожен рядок.

– Добрий вечір. Що будете замовляти? – Послужливим голосом повернула його в реальність господиня, яка щойно увійшла.

Чоловік підняв голову, і не повірив своїм очам. Колишню дружину було не впізнати. Блискуча сукня обтискала фігуру, що звідкись узялася, поверх якої був одягнений відгладжений білий фартух.

На губах сяяла червона помада, а голову прикрашали пишні кучері. А головне – її обличчя освітлювала усмішка. Василь обімлів.

– Мені, будь ласка, найдорожче. І… Мабуть, ігристого!

Тут Тетяна не стрималася, і швидко вийшла з нової ролі.

– Ага! А казав, що не гуляєш тепер. А тобі тільки подавай. Я вже була вирішила, що одумався, дай, думаю, перевірю!

– Перевірю? Ех ти, не довіряєш постійному клієнту. Знову стару пісню завела? Я, може, з тобою посидіти хотів, поговорити, молодість згадати. Вечір у приємній компанії заповнити, – сумно відповів Василь.

– А чого мені з тобою сидіти? Робити мені більше нічого, як розважати клієнтів, – огризнулася Тетяна, а потім глянула на похмурий вигляд колишнього чоловіка, і раптово відчула, що їй його дуже шкода.

А тим часом за оголошенням про продаж будинку ніхто не дзвонив. Так вони й жили. Вечорами вечеряли, дивилися телевізор, розгадували кросворди, іноді грали в доміно, а на ніч розходилися по своїм кутам.

Одного довгого морозного вечора, колишнє подружжя сиділо на кухні. Василь, у черговий раз, перемішував доміно і думав про щось своє, а потім несподівано запитав:

– Послухайте, Тетяно, а що це ви, все одна та й одна?

– А вам, Василю, одному не нудно?

– Нудно.

– Та і я часом сумую. А ви з якою метою цікавитеся?

– Переймаюся, що така господарська жінка сама без чоловіка.

– А що, ви маєте якусь пропозицію?

– Слухайте, Тетяно Петрівно, а не хочете відкрити власний придорожній ресторанчик? – нарешті зібрався з думками Василь.

– Я вам грошей на перший час дав би. У мене саме, трохи назбиралося. А ви б мене там безплатно годували. Та й взагалі, виходьте за мене заміж, все одно ж живемо в одному будинку!

– А що, гарна пропозиція, треба подумати, – кокетливо відповіла Тетяна…

Що скажете, шановні читачі, з цього приводу? Як вам такі відносини? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.