Я тоді була студенткою другого курсу інституту. Батьки оплачували моє навчання і давали кишенькові гроші на харчі та всілякі дрібні потреби. Щоб трохи покращити своє фінансове становище, знайшла підробіток, але платили там не багато. Я давно мріяла про новий смартфон, але грошей на нього, звісно, не було. Моя мала лише втішала, що головне, аби дзвонив.

Якось після лекцій, вирішила прогулятись парком. Cіла на лавочці перепочити й побачила, що поруч лежить чийсь мобільний. На ньому ще була захисна плівка, мабуть, недавно придбали.

На вигляд, це була досить дорога річ. Я часто задивлялась на такі у торговому центрі. Проте, такий апарат, з моїм матеріальним становищем, мені не світить. Хіба у кредит взяти.

Звісно, спершу хотілось залишити його собі. Але батьки мене завжди вчили, що присвоювати чуже – це велике зло, тому ця думка зразу відпала. Єдине, що лишалось це посидіти та зачекати на власника, який, можливо, вже кинувся на пошуки свого новенького гаджета.

Просиділа я там хвилин двадцять і вирішила йти. Рано чи пізно хтось на нього зателефонує. Зробивши пару кроків, помітила хлопця, який розгублено бродив алеєю та розпитував про щось у перехожих. Він виглядав досить схвильованим, тому я вирішила підійти та запитати, чи це не він бува, загубив телефон.

Я підійшла до цього хлопця, привіталась та прямо спитала:

– Ви щось шукаєте? Можливо телефон загубили?

Треба було бачити обличчя незнайомця у цей момент.

Його очі буквально засяяли, а на обличчі з’явилась щира посмішка. Він міцно обійняв мене та не знав, як дякувати. Мені, аж якось ніяково стало.

– Який же я незграбний!

Лише сьогодні його купив і вже встиг загубити.

Як би не ви, то не знаю, що б і робив! Спасибі за вашу чесність та добре серце. Я й не думав, що ще існують такі люди. Я мушу вам віддячити. Ходімо у кафе.

Я не заперечувала. А за два роки він зробив мені ще одну пропозицію. Тільки цього разу – вийти за нього заміж.

КІНЕЦЬ.