Туфлі за 2 тисячі гривень я колись купували запросто. Доньці – курточку фірмову якусь купували теж за великі гроші, на пару років, і навіть не сумнівалися. А вже майки, кофтинки, сорочки і взагалі не рахували ніколи!

З одного боку, напевно, добре, що не скупилися, зараз хоч одягу надовго вистачить, новий купувати не потрібно. А з іншого боку, так подумаю, ех, а зараз ми на цих 2 тисячі тиждень живемо втрьох – я, чоловік та наша дитина. І коли буде краще життя у нас, взагалі не зрозуміло!

Ще 2 роки тому мій чоловік Микола був успішним бізнесменом. Бізнес давав хороший дохід, і наша сім’я жила на широку ногу, можна так сказати. Дві машини, котедж будували, велика квартира, подорожі по кілька разів на рік то в Туреччину і Єгипет, то в Європу, то куди-небудь ще. Нестачі в грошах у них точно не було.

Я тоді сама зовсім не працювала в загальноприйнятому розумінні цього слова, але допомагала чоловікові в бізнесі, була у нього щось типу особистого секретаря: забронювати квитки, організувати зустріч партнерів, привітати постійних клієнтів з Новим роком, зробити якісь сімейні справи, загалом турбот у мене вистачало тоді, без діла не сиділа.

Багато часу ці завдання, втім, не вимагали, і я в основному займалася донькою і побутом. Зробила в квартирі ремонт, почала будівництво заміського будинку, планувала сімейні відпустки, телефонувала до батьків постійно, в тому числі, і матері свого чоловіка Миколи. Тому було ніколи цим займатися, і він з легкістю доручив це дружині.

А чотири роки тому Микола купив квартиру своїй матері, дуже непогану двокімнатну в хорошому районі їхнього міста. Ну, просто підвернулася квартира з нагоди, знайомий продавав, він за кордон їхав з родиною, дешево, гріх було не взяти. У матері якраз ювілей був, п’ятдесят п’ять років.

А цю квартиру Микола мамі купив – ну, ніби як інвестиційну, як надбавку до пенсії, щоб здавала в оренду і у нас грошей не просила в старості.

Свекруха до цього про пенсію і не думала, по крайній мірі, вголос нічого не говорила. А як дізналася про квартиру, відразу звільнилася з роботи. Двокімнатну квартиру здала дуже добре, велика компанія зняла для своїх співробітників.

І ось з тих пір мати Миколи добре живе, проблем не знає. По музеям, по театрам з подружками ходить, влітку на море їздила, крім хіба що минулого року. Вона у нас, знаєш, така, сучасна бабуся: внучку тільки у свята бачить так привіти їй передає. Сидить в соцмережах, спілкується.

Щиро кажучи, я була дуже не в захваті від цього широкого вчинку свого чоловіка – купити матері квартиру. Але той наполіг на своєму. Мовляв, мати виростила його одна, в непрості роки, і були часи, коли і підлогу мити доводилося як підробіток, і на ринку стояти. Але у Миколи завжди було все, що треба.

Батька свого мій чоловік не знає, мати про нього ніколи нічого не говорила. Але матір він свою дуже любить і дуже вдячний їй за все.

І все було добре, тільки якийсь час назад бізнес чоловіка став повільно, але вірно руйнуватися. Ще до усіх цих обмежень все було погано, хоча чоловік з партнерами і робили все, що могли – брали кредити, проводили акції, закликали клієнтів суперзнижки, яких не було у конкурентів. Клієнти йшли, але якось все менш активно. А потім все закрилося на якийсь час, і все впало зовсім.

Микола брав кредити і продавав майно. Продав одну за одною обидві хороші машини і взяв стареньке бюджетне авто, яке тепер постійно ламається і він витрачає на нього лише чималі гроші, продав ділянку з недобудованим будинком. На якийсь час бізнес піднімав голову, але потім знову почалися проблеми.

І ось зараз ситуація вже близька до недоброї. Про бізнес уже ніхто і не мріє, але треба платити борги, яких за час спроб зберегти хороше життя накопичилося чимало. Микола шукає роботу «на дядю», хоч яку-небудь, пару років тому він і уявити собі такого не міг. Але робота все не знаходиться. Колишнього бізнесмена, майстра на всі руки, фахівця широкого профілю, «дядьки», які мають роботу і гроші, бачити в рядах своїх компаній чомусь не хочуть.

Я теж розіслала своє резюме, недавно мене запросили в оператори колл-центру, і вона, мабуть, буде виходити скоро на роботу – це дасть можливість хоча б платити за квартиру і купувати продукти.

І всім нам погано, лише матері Миколи добре. Пару раз попросили у неї грошей на їжу. Вона дала, але з таким обличчям, що ох. Об’їдають бабусю, як не соромно! Це при тому, що вона здає квартиру, куплену і подаровану сином, як? Я вже пів року чоловікові кажу – забирай у матері квартиру тоді, продамо, віддамо борги.

Чоловік же широка душа, оформив квартиру на маму і все. Я кажу – продавайте! Станьмо на ноги – купимо їй ще, може, скромніше, але все ж. Він все мовчить – та ну, незручно якось, спочатку «на», потім «віддай».

А тут зовсім справи недобрі, мабуть, поїхав до неї з розмовою. Повернувся додому Микола сумний. Мати йому, відверто кажучи, відмовила ще з порогу. Нічого не знаю, каже, квартира моя, я без неї не впораюся вже. З роботи пішла, нову не знайду, а ти молодий, у тебе все легко і просто, працюй, заробляй! А про квартиру цю забудь.

Я зовсім засмутилася, Микола здивований. Тепер не знають що робити навіть. Як в свекрухи тепер забрати ту квартиру? А чи праві ми, що на матір ображаємося?

Фото ілюстративне.

Джерело