Чотири місяці тому, у 45 років, я дізналася, що при надії.

Свого часу ми з чоловіком дуже хотіли другу дитину, але небо нам так і не дало такої можливості.

Тому я дуже сильно зраділа. Я уявляла, як всі будуть радіти, як мене всі будуть підтримувати, як зрадіє чоловік, мої батьки, мій дорослий син, мої друзі.

Але я дуже-дуже сильно помилилася. Ніхто з тих, кого я назвала, мене не підтримав.

Найпершим злякався і почав мене відмовляти чоловік.

— Ти серйозно? Тобі 45 років, ти хочеш зараз все починати заново? Це ж не жарти!

— А що тебе так лякає? Ми ж колись хотіли ще одну дитину.

— Колись, — зітхнув він. — Але не зараз. Ми вже маємо дорослого сина. У нас попереду спокійне життя, онуки,?а ти хочеш усе перевернути.

Це був перший дзвіночок. Другий прийшов від моїх батьків.

— Доню, ти подумала, як це виглядатиме? — почала мама.

— А як це має виглядати? — не розуміла я.

— Ну що ж це таке, в твоєму віці, в такий час. Яка дитина? Що люди скажуть?

Що скажуть люди? Мені булр байдуже. Але коли мій син, моя гордість, мій дорослий хлопчик, сказав, що це «неадекватна ідея», мені стало по-справжньому неприємно.

— Мам, ти що, хочеш, щоб у мене була сестра, молодша за мою дитину? Це ж абсурд!

— Це життя, сину. І це моє життя.

Але він не слухав. Мої знайомі тільки знизували плечима або крутили пальцем біля скроні.

І знаєте, на що я вирішилася? Я зібрала речі і поїхала з України у Францію.

Раніше я часто приїжджала сюди по роботі, у мене тут багато друзів, і українців, і французів.

Один мій давній друг, француз, вже літній самотній чоловік, запропонував мені тимчасово жити в нього.

— Живи, скільки потрібно. Народжуй тут, виховуй дитину. Франція — чудова країна для цього.

Я погодилася. Зараз я працюю фрілансером в Україні, а також пішла підробляти в маленьке кафе баристою. Власники — українці, чудові люди.

— Ти не просто бариста, ти символ України і стійкості, — сказав якось один з постійних клієнтів, француз.

Мені тут добре. Вперше за довгий час я відчуваю себе вільною.

Звичайно, всі вдома мені пишуть, що я «проміняла свою сім’ю і батьківщину на нову дитину і чужу країну».

— Ти тікаєш, — написав чоловік.

— Ні. Я йду до свого майбутнього.

Я розумію, що в мене вже немає майбутнього з моїм чоловіком. Але оце дитятко, яке я в собі ношу, воно несе для мене новий сенс життя.

Чи мені страшно? Буває. Дуже. Але я вірю, що Всесвіт сам знає, як краще.

А що буде далі? Я не знаю. Може, залишуся тут назавжди. Може, повернуся. Але одне я знаю точно — я не пошкодую про свій вибір.

А як би вчинили ви? Чи правильно на вашу думку я зробила?

Джерело