— Розплющ очі, Ганно! — майже кричала Аліна Євгенівна доньці. — Ну як же можна бути в твоєму віці такою наївною? Пора вже перестати думати тим самим місцем – не «шістнадцять» же, вже! Давай, включай голову!

Тридцятирічна Ганна мовчала, опустивши очі й розуміючи, що в маминому речитативі є, безсумнівно, раціональне зерно.

Так, поведінка чоловіка виглядала дещо дивно. І це наводило на цілком певні думки та припущення.

Чомусь Славкові терміново захотілося продати заміський будинок: мовляв, давай поживемо поки на орендованій квартирі, а виручені гроші назбираємо й купимо двоповерховий котедж.

Це було, колись, їхньою мрією. І її можна було б почати втілювати в життя. Якби не виникло резонне запитання: а навіщо?

Будинок був чудово облаштований для комфортного проживання. Район вважався повністю обжитим — з добре розвиненою інфраструктурою.

До роботи обом подружжям було добиратися і зручно, і близько.

Місця для двох цілком вистачало: Ганна зі Славком жили вдвох – дітей поки що не планували. І хоча в шлюбі вони були вже шість років, чоловік чомусь дітей не хотів. А Ганнуся була вже не проти.

— Я розумію, кімнат мало! — виговорювала мама.

— Дітей різностатевих нікуди селити! Літні батьки з вами живуть. Але ж у вас на двох — дев’яносто квадратів! Невже мало?

І потім, навіщо виїжджати з такого чудово обладнаного, насидженого місця? Не інакше, надумав розлучитися і поділити спільні грошенята! Він, адже, вже щось продав, здається?

В принципі, іншого розумного пояснення поведінці чоловіка не було.

До того ж, Славко, дійсно почав продавати дещо, що належало тільки йому: будинок був придбаний у шлюбі й вважався спільно нажитим майном.

Чоловік виставив на продаж дачну ділянку й одну з машин:

— Додамо й купимо маєток! Ти ж хочеш, кохана, жити в маєтку?

Кохана хотіла жити, де завгодно: тільки б поруч з ним. Це ж справжнє жіноче щастя коли коханий поруч!

І, природно, Ганна Петрівна не помітила в словах чоловіка ніякого підтексту й дала згоду на продаж будинку.

Ну, не маму ж слухати, справді, любі мої!

І, незабаром, це сталося: на таке житло одразу знайшовся покупець.

А подружжя, забравши дещо з меблів – у двокімнатній квартирі все не помістилося – переїхали на орендовану квартиру.

Після просторого будинку в новому житлі виявилося тісно й незатишно: стелі тиснули, а крихітний санвузол, викликав огиду. Тішило те, що це — тимчасово.

Вдень обоє працювали. А ввечері потрібно було розбирати речі. Але через огидний настрій робити цього не хотілося. І, взагалі, в повітрі стало витати певне напруження, якого раніше не спостерігалося.

Здавалося, що ось ще трохи – недоречно сказане слово або невдалий жарт – і між подружжям проскочить іскра.

А з тієї обов’язково розгориться полум’я. І тут і до пожежі недалеко: а він вже забере все, що нажито непосильною працею, залишивши одне згарище.

Славко став похмурим, розмовляв мало, під будь-яким приводом лягав спати на дивані. І у Ганни все частіше стала виникати думка, що мама, можливо, не так вже й була неправа.

А потім чоловік не прийшов ввечері додому після корпоративу: мовляв, пив з колегами по цеху.

Винним себе не почував і прощення не просив. І, взагалі, на ранок поводився не як нетверезий чоловік, що повернувся о шостій годині ранку, а як господар життя, який завжди правий.

І Ганна Петрівна повірила цьому поясненню: у неї просто не було інших варіантів. Точніше, зробила вигляд, що повірила. Але всі наявні у неї підозри щодо Славка переросли в упевненість.

Атмосфера вдома була застояною. Ніби з продажем колишнього житла і переїздом заодно продали й все інше: любов, повагу і спокій.

Чоловіка майже весь час не було вдома. Він приходив пізно, вечеряти часто відмовлявся, практично не розмовляв і стелив собі в звичному місці – на дивані.

Жінка змучилася невідомістю, хоча вже було ясно, що треба тікати. Але поки зробити це не було сил: потрібен був той самий прискорюючий стусан.

І він не забарився. Незабаром Славко знову не прийшов ночувати: і зробив це без будь-якого корпоративу.

На німе запитання дружини, яка вже збиралася дзвонити в морг, відповів з глузуванням:

— Ну, ти ж у нас розумна — придумай що-небудь сама.

Після чого завалився на своє лежаче місце, в чому був: знявши тільки пальто й черевики.

І тоді на ранок зневірена Ганна (був вихідний) напросилася в гості й поїхала до спільних друзів поговорити: до подружжя, яке раніше було друзями чоловіка.

Сімейна пара плуталася у свідченнях і відводила очі. Але «при допиті з пристрастю» розкололася, і тут з’ясувалося, що у коханого чоловіка вже три роки, як паралельно існує друга сім’я.

Яка, на відміну від їхньої з Ганною, є, так би мовити, основною: там підростала донька. І саме туди збирався піти після розлучення Славко – мама виявилася права.

«От *** який, — подумала Ганнуся: тепер зрозуміло, чому йому не потрібна була ще одна дитина».

І потім жінка, ніби, скам’яніла: все виявилося не просто погано, а дуже погано. І до цього вона не була готова.

А на запитання, чому мовчали стільки? Вона отримала цілком резонну відповідь:

— Друг просив не базікати.

Було ясно, що з такими друзями і ворогів не треба. Жінка хотіла сказати їм на прощання: «Таких друзів іорогу не побажаєш», – тільки використати інше, більш відповідне до випадку слово.

Але вирішила не кидати бісер перед ким-небудь. І поїхала гордо мовчки: потрібно було зрозуміти, що це все вже – вчорашній день. І чоловік, і всі інші.

Одразу поїхала до мами – дуже хотілося, щоб пожаліли. І там виклала все, як є, перериваючи розповідь короткими схлипуваннями. І мама, звичайно ж, вислухала, і пожаліла.

І, хоча виявилася права, анітрохи з цього приводу не зловтішалася, розуміючи, що дочка все це зробила не тому, що була недостатньо розумна, а тому, що занадто любила того, хто цієї високої у всіх сенсах любові виявився не гідний.

Але все це була лірична й непотрібна зараз лабуда — бульбашки на воді.

А потрібно було діяти конструктивно. І розумна мама запропонувала не спускати все це «на гальмах», щоб не виглядати вже зовсім повною… а якось помститися.

Хоча було ясно, що по-розумному виглядати вже не вийде: всі гроші Славко поклав собі на картки та рахунок у банку.

Вирішили, що донька з’їздить за речами, а мама поки «побазікає про справи наші скорботні» з розумними людьми: повертатися до невірного чоловіка не мало сенсу – себе потрібно було поважати.

Коли Ганна повернулася до мами, то виявила у неї дуже спритного, досить молодого чоловіка, що коротко представився Чубенком, колегою по роботі.

І який відрізнявся, як з’ясувалося, розумом, кмітливістю та рідкісними здібностями. А також міг працювати з рядом дуже потрібних зараз програм, зокрема, для зміни голосу.

А від Ганни вимагалося лише надати голос свекрухи, якщо він є, звичайно. Як же у неї не може бути зразка голосу коханої матусі чоловіка! Звісно ж, він був – як і у всякої люблячої невістки.

А далі все було, як у всіх: Славкові зателефонувала заплакана мама і, називаючи його дурним іменем Славко-Любчик (а так його кликала тільки свекруха), повідомила, що скоїла наїзд на людину.

І це прозвучало абсолютно достовірно: по-перше, знати це ім’я сторонні, а тим більше, шахраї, точно не могли.

По-друге, свекруха ще водила стареньку іномарку, в якій нещодавно їй поміняли бампер. І тут вона сказала, що його доведеться поміняти знову, і заридала сильніше.

І тому люблячий син, почувши всі ці подробиці та нюанси, не роздумуючи, одразу перевів на потрібний номер картки необхідну суму, яка негайно й була знята: розумного Славка «розвели» — це виявилося до банального просто.

В результаті Ганна Петрівна, за вирахуванням оплати праці маминого колеги, отримала непогану компенсацію за витрачені сили та нерви.

Це трохи скрасило гіркоту пігулки. До речі, пізніше випадково з’ясувалося, що на них з мамою ніхто навіть не подумав.

У понеділок Ганна подала на розлучення. Дітей у пари не було, і з цим проблем не виникло: їх незабаром розлучили.

До речі, суд присудив колишньому чоловікові виплатити дружині деяку суму «відступних»: будинок ж був придбаний у шлюбі. І це дозволило використати отримані гроші як перший внесок за іпотекою та придбати дуже непогану студію поруч із метро.

І жінка стала потихеньку відходити від «щасливого шлюбу».

А потім їй зателефонував спритний мамин колега й запросив на побачення: виявляється, вона тоді йому дуже сподобалася. І, між іншим, поцікавився, чи не помститися їм ще разок?

Для такої симпатичної панночки він готовий мстити хоч щодня!

Але Ганнуся виявилася незлопам’ятною. До того ж, подзвонили друзі вже колишнього чоловіка і сказали, що банк, у якому той тримав кошти, прогорів.

Ай-яй-яй! От горе яке! Дійсно, як там кажуть: Бог шельму мітить! І ця неприємність, що спіткала брехуна й нахабного зрадника, виявилася тією самою вишенькою на торті.

Яка завершила низку неприємних подій у житті Ганни Петрівни, яка готується незабаром стати Чубенко.

А Славкові потрібно було шифруватися краще. Або ретельніше, як радять дуже розумні люди. А до їхньої думки варто обов’язково прислухатися. Ось так, любий друже Славко.

Як думаєте, чи завжди варто мститися? Чи є сенс у таких вчинках, навіть якщо вони приносять тимчасове полегшення?