— Ось дивись, у мене ще є така сукня, — сказала Оля, поклавши її поверх іншого одягу, який її донька вже не носить.

Першою народилася Світлана, тепер їй п’ять років. Буквально через рік у її сестри Віки народилася Надія, а ще за кілька місяців у зовиці Анжели теж з’явилася донька — Юлія. Тому Оля завжди дбайливо ставилася до речей своєї доньки, щоб потім деякі з них можна було передати.

— Ось, дивись, ще штанці! — Оля дістала з полиці темно-фіолетові джинси.

— Яка краса! — вигукнула Віка.

— Еее, — до кімнати зайшов Кирило, її чоловік, і одразу обурився:

— Усе не роздавай! У тебе ж є зовиця!

Дружина глянула на чоловіка й згадала про Юлю — маленьку дівчинку, якій вона теж часто передавала речі.

— Усе не роздавай, — невдоволено пробурчав Кирило.

— Добре, я потім переберу й тобі відкладу, гаразд?

— Оля вирішила на цьому зупинитися й більше речей Віці не передавати.

Діти ростуть дуже швидко, тому Олі доводиться часто купувати новий одяг для доньки. Щось рветься, щось безнадійно брудниться, а з чогось дитина просто виростає. Наче ось вчора купила комбінезон, а вже сьогодні він малий.

— Його не чіпай, — на всяк випадок сказала вона чоловікові, — це для Наді.

— Чому? — в його голосі прозвучала образа.

— У Юлі вже є комбінезон, а в Наді — ні.

— Гаразд, — з неохотою відповів чоловік.

Оля перебрала всі речі: щось відправила в прання, дещо сіла підшити — не могла віддавати їх у рваному стані. Вона вважала це непристойним. Потім самостійно розділила відкладений одяг на дві купки — для сестри та для зовиці. Але за кілька днів, коли повернулася з роботи, виявила, що купок уже немає.

— Кириле! — покликала дружина чоловіка. — Ти не бачив, де речі? Я поклала їх на полицю ось тут.

— Так я їх віддав, — без тіні збентеження відповів Кирило.

— Як це — віддав? — здивувалась господиня. — Я ж розклала окремо: одна стопка твоїй сестрі, інша — моїй!

— Вибач, здається, я все разом згріб, — винувато мовив він.

Оля образливо подивилась на чоловіка. Добре хоч, що ще не сказала нічого Віці. Уже хотіла обуритися, як раптом помітила, що комбінезон із динозавриком на спині зник.

— А де комбінезон? — прошепотіла вона, сама не вірячи своїм очам. Відчинивши шафу доньки, почала переглядати полиці. Але його там не було.

— Кириле, — чоловік уже вийшов із дитячої, тож довелося йому повернутися.

— Що ще? — запитав він, піднявши брову.

— Де комбінезончик? — нервово плеснула долонею по порожній полиці Оля. — Він же був тут!

— Я його віддав, — все так само спокійно відповів чоловік.

— Що означає «віддав»?! — цього разу Оля розлютилася. — Я ж його відклала для Наді! І тобі сказала, що він для моєї сестри. Ти ж казав, що запам’ятав! А тепер заявляєш, що віддав його своїй сестрі!

— Блін… — Кирило, як винний хлопчик, почухав потилицю. — Забув…

— Ти занадто багато забуваєш! — їй стало прикро, адже Віка знала про цей комбінезон, і якщо його не передати — сестра образиться.

— Вибач, — ще раз пробурчав Кирило.

— Іди звідси! — різко відмахнулася від нього Оля.

* * *

За тиждень Оля, Кирило й Світлана прийшли на день народження до Надії — їй якраз виповнилося чотири роки. Дівчинку речі не цікавили, їй подобались іграшки — що й не дивно, дитина ж.

— Ось, тримай! — сказала Оля, дістаючи з пакета абсолютно новенький комбінезон.

— Дякую! — обличчя Віки засяяло усмішкою. — Надю, біжи сюди, поміряємо!

Кирило, побачивши, що дружина подарувала зовсім новий комбінезон, одразу підійшов до неї й запитав:

— Звідки це?

— Потім поговоримо, — відповіла Оля. Зараз їй не хотілося вступати в словесну перепалку, тому розмову з чоловіком вона відклала на вечір.

Але ввечері Оля вже думала, що Кирило забув про подарунок, та він сам нагадав:

— Чому ти подарувала новий комбінезон? А моя племінниця має доношувати старий?

— У цьому ти сам винен, — сухо відповіла йому дружина. — Якби ти не віддав комбінезон, який я відклала для Наді, то не довелось би купувати новий. Я взагалі не розумію, навіщо ти його відніс, адже в Юлі вже є комбінезон.

У відповідь Кирило лише знизав плечима.

— Я обіцяла подарувати комбінезон — я подарувала, — сказала Оля, даючи зрозуміти чоловіку, що питання закрите.

* * *

Вранці, коли Оля збирала Світлану в садок, вона попросила Кирила зайти до магазину й купити для доньки фарби, альбом і пластилін.

— Зможеш? — на всяк випадок запитала вона.

— Добре, зайду, — відповів Кирило.

Він навіть уточнив, який саме пластилін і який набір фарб потрібно. Але коли Оля ввечері повернулась додому, на столі не виявила покупок.

— Ти купив? — питаючи, переодягала доньку.

— Так, — долинуло з кухні.

— Я щось їх не бачу. Куди ти їх поклав? — Оля вийшла в коридор. Але там фарб, альбому й пластиліну не було.

— Де вони? Ти купив?

— Та купив! — незадоволено відповів чоловік.

— Де?

— Я віддав їх Анжелі, — абсолютно спокійно відповів Кирило.

— Стоп, стоп! — Оля зайшла на кухню й здивовано подивилась на чоловіка. — Я тебе просила купити для доньки. А твоя донька — це Світлана, а не Юля! І тепер я тебе ще маю питати, де фарби, альбом і пластилін для нашої дитини?

Видно, це питання поставило чоловіка в глухий кут. Він подумав кілька секунд, а потім знову повторив:

— Купив, Анжела сказала, що в неї немає фарб.

— Ідіот, — тихо вимовила дружина.

— Мам, мам, мам! — на кухню вбігла дівчинка. — А де пластилін?

— Я завтра куплю й занесу тобі в садочок, гаразд? — почувши це, Світлана задоволено кивнула й побігла назад у кімнату.

— Я це… — Кирило зам’явся, розуміючи, наскільки нерозумно вчинив. — Купив чобітки, ти ж просила.

— Для Світлани? — уточнила Оля.

— Ну так, вони в пакеті лежать.

Дружина пішла в коридор, знайшла пакет і дістала з нього яскраво-жовті дитячі чобітки. Саме їх вони минулого разу вибирали, але тоді грошей не вистачило — відклали на кілька днів.

— Дякую! — Оля підійшла й поцілувала чоловіка в щічку, хоча все ще злилася на нього через канцтовари, які він, не питаючи, віддав своїй племінниці.

Ближче до вихідних у гості прийшла свекруха, Юлія Григорівна. Вона любила онуку, але дуже рідко її балувала. Оля на це не ображалася — гроші в неї були, і вона могла дозволити собі купити все необхідне для доньки.

— Кирило сказав мені, що ви завтра йдете за дитячими речами, — запитала Юлія Григорівна у невістки.

Раз на три місяці Оля з донькою йшла в магазин, щоб купити усе необхідне. Вона складала довгий список — від шкарпеток і гумок для волосся до куртки.

— Так, — одразу відповіла Оля.

— Візьми з собою Анжелу, вона теж хоче щось прикупити, — запропонувала свекруха.

— Добре, — без вагань погодилась Оля.

Наступного дня вони вчотирьох — дві мами й дві доньки — зайшли в дитячий магазин. Для дітей це був рай! Вони бігали, розглядали іграшки, а Оля майже годину вибирала речі. Нарешті, склавши все у візок, підійшли до каси. Першою розраховувалася Анжела.

— У тебе є картка зі знижкою? — запитала вона в Олі.

Оля не замислюючись дістала її й подала зовиці, та вже за кілька секунд повернула її назад.

Але коли Оля дістала гаманець, виявилося, що на картці немає бонусів.

— Ти що, списала всі мої бонуси? — обурилася Оля, звертаючись до Анжели.

— Так ти ж мені сама її дала! — наївно відповіла зовиця.

— Я думала, для знижки, а не щоб знімати всі мої гроші! — Оля була розлючена. Для неї бонуси — це гроші, і вона на них розраховувала. Тепер, стоячи біля каси, вона прикидала, що покупки обійдуться щонайменше на півтори тисячі гривень дорожче.

Анжела навіть не попросила вибачення, лише фиркнула, ніби винна була сама невістка. Вона склала куплені речі у пакет і відійшла вбік.

Злитись було марно. Оля все одно розрахувалася за покупки, а після — як і обіцяла доньці — вони пішли до кафе, де була дитяча кімната. Там Світлана обожнювала стрибати на маленькому батуті й кататися з гірок.

Вони часто сюди приходили: Оля з чоловіком сиділа, пила каву, а дочка бавилася. Поки Світлана стрибала серед кульок, Оля підійшла до каси, щоб купити щось смачненьке. Її донька вже напевно зголодніла.

— Візьми, будь ласка, і мені, — підійшла до неї Анжела. — Я все витратила.

«Та скільки можна!» — пробурмотіла про себе Оля, але розуміла: буде дивно виглядати, якщо Світлана щось їсть, а Юля лише дивиться. Тож довелося купити й зовиці.

* * *

Увечері, коли Оля повернулася додому, вона засмучено розповіла Кирилу, що Анжела, не спитавши дозволу, списала всі бонуси з її картки, а потім ще й змусила активувати кредитку, щоби заплатити за неї в кафе.

— Дякую, — спокійно відповів чоловік, наче нічого не сталося.

Оля здивувалась такій реакції, але вирішила не загострювати увагу.

— Мамо, — підійшла до неї донька, — я не можу знайти книжку про гномиків.

— Подивись на другій полиці, — відповіла Оля. — Десь там вона мала бути.

Дівчинка побігла, але за хвилину повернулася й знизала плечима.

Зітхнувши, бо була втомлена, Оля пішла до дитячої, сіла перед полицями з книгами — й охнула.

— Кириле! — гучно покликала чоловіка.

Той одразу підійшов.

— Що сталось?

— Де книжки? — Оля показала рукою на маленьку стопку. — Тут їх було півсотні, якщо не більше. А зараз…

— Світлана ж ними вже не користується, вона виросла.

— Де книжки?! — ще раз повторила дружина.

— Віддав.

У ту ж мить Оля вдарила долонею по підлозі.

— Ти розумієш, що ти накоїв? — намагалася сказати це спокійно, але вже кипіла. — Ці книги купували мої батьки. Вони коштували чимало! Як ти міг віддати чуже?!

— Що значить «чуже»? — щиро не розумів Кирило.

— Чуже, бо ці книжки належать моїм батькам. І ти навіть не спитав мене, не спитав у доньки… Ні-ні! — Оля обернулася до чоловіка. — Ти вкрав їх у нашої дитини!

— Що за нісенітниця! — роздратовано кинув Кирило й, не відповівши, вийшов із кімнати.

— Перестань тягнути все з дому! — цього разу Оля вже сказала це злісно.

* * *

Раз на місяць Оля балувала доньку: вони ходили в розважальний центр із басейном, гірками, танцювальними майданчиками та всілякими смаколиками, які вона купувала для Світлани. Але вранці, коли Оля вже зібралася йти з донькою на прогулянку, прийшла зовиця з Юлею.

— Я з вами! — прямо заявила Анжела.

Оля здивовано глянула на чоловіка. Вона розповідала лише йому, що сьогодні йде з донькою відпочити — отже, пробалакав. А от брати з собою зовицю вона точно не збиралася, бо минулого разу та теж напросилася, коли вони збиралися в цирк — і, звісно, Олі довелося платити за квитки й за всі розваги.

— Ні, ми йдемо до моєї мами, — жорстко відповіла господиня.

Зовиця образилась, розчарувалася, засмутилася і Світлана. Але Оля взяла сумку, яку заздалегідь підготувала, доньку — й вони пішли, залишивши Анжелу та Юлю з Кирилом.

А ввечері, коли вони повернулися, Світлана, мабуть, хвилин тридцять бігала по дому, розповідаючи татові, як вона пірнала й училася плавати.

— Ти збрехала! — злісно сказав Кирило. — Обдурила Анжелу, сказала, що нікуди не підеш, а сама гайнула в розважальний центр.

— Так, пішла! — байдуже відповіла Оля. — Я не збираюсь платити за твою сестру — ні за квитки, ні за все інше.

Того вечора Кирило дуже образився, ніби це його не взяли на розваги. «Ну й добре», — подумала про себе Оля, — зате ми гарно відпочили.

Наступного дня Оля трохи раніше повернулася додому. До садочка за донькою було ще рано, і вона сподівалася встигнути приготувати вечерю. Але, переступивши поріг, одразу побачила взуття свекрухи. У тієї були ключі: коли вони з чоловіком їхали у відпустку, Юлія Григорівна приходила поливати квіти. Прислухавшись, Оля зрозуміла, що свекруха в дитячій.

— Добрий день, — привіталась Оля, заходячи до кімнати доньки. — А що ви тут робите?

Жінка сиділа перед шафкою й щось там перебирала.

У Олі миттєво з’явилось недобре передчуття.

— Нічого не чіпайте, це речі моєї доньки! — різко сказала вона.

— Воно їй уже не потрібне, — грубо відповіла свекруха.

— Покладіть усе на місце! — жорстко сказала Оля.

Але Юлія Григорівна холодно поглянула на невістку, затріснула шафку, а те, що тримала в руках, поклала в пакет.

— Не збіднієш! — кинула на прощання.

Оля була приголомшена такою нахабністю. Вона не змогла підібрати слів: і сваритись не хотілося, але в голові крутились найгостріші репліки. Свекруха одяглася й, не попрощавшись, пішла.

— Ти уявляєш, що сьогодні трапилось? — схрестивши руки на грудях, обурено звернулась Оля до чоловіка. — Прийшла твоя мама, рилась у речах моєї доньки! Я просила її не чіпати, а вона просто вкрала її речі!

Слово «вкрала» Оля вимовила з особливим наголосом, щоб Кирило зрозумів, про що мова.

— Мама не може красти! — заступився він.

— Ці речі купували бабуся з дідусем, а не твоя мама, — парирувала Оля. — Я хотіла їх віддати Віці й зовсім не збиралася передавати Анжелі. Тому, хоч тобі це й не подобається, але це називається крадіжка!

— Ні! — вигукнув Кирило. На його крик із дитячої вибігла донька, подивилась на тата й знову побігла до себе.

— Вкрала! — ще раз повторила Оля, дивлячись на чоловіка. — Я вимагаю: більше нічого не брати в нашої доньки без дозволу!

Можливо, це був перший раз, коли Оля справді розлютилася на свекруху. Такої зухвалості вона від неї не очікувала.

* * *

Весна прийшла стрімко. Сніг ще лежав, але вже з’явилися калюжі й перші струмки. Зовиця, як завжди, у вихідні прийшла з донькою в гості до Олі. Світлана зраділа, взяла Юлю за руку й уже хотіла вести її до себе в кімнату, але звернулася до мами:

— Подивись, які в мене чобітки! — і вказала на взуття дівчинки.

У Олі одразу з’явилась підозра. Вона відчинила шафу в коридорі й присіла; саме там стояло дитяче взуття — але тих самих жовтих чобітків, що купував Кирило, там не було.

— Кириле! — покликала вона чоловіка.

Він з’явився доволі швидко.

— І що знову? — невдоволено запитав, відриваючись від телевізора.

— Де чобітки твоєї доньки? — спокійно, але з напругою, запитала Оля, вказуючи на порожню полицю.

Анжела з Юлею вже відійшли, тому не бачили виразу обличчя Кирила.

— Я їх віддав, — сказав він.

— Ти дурень! — Оля вкрай рідко лаялася, але останнім часом вона вже сумнівалася в адекватності чоловіка. — Ти віддав взуття, яке сам купив своїй доньці, правильно?

— Я купив — і мені не шкода віддати, — буркнув він, незадоволений тим, що його сварять.

— Ти не батько! — зі злістю випалила Оля. — Справжній батько так не вчиняє!

Їй було дуже прикро. Так, вона могла купити нові чобітки, але тепер донька запитає, чому її чобітки опинились на ногах у Юлі. Що відповісти — вона не знала.

* * *

За пів години прийшла свекруха.

«Тільки тебе ще бракувало», — буркнула про себе Оля, але, усміхнувшись Юлії Григорівні, запросила її на кухню. Після того, як жінка випила чаю, вона звернулася до невістки:

— Де твоя зелена курточка Світлани? — спитала Юлія Григорівна.

— Навіщо вона вам? — відповіла питанням Оля, хоча вже здогадувалася про відповідь.

— Внучка з неї вже виросла, я передам її Юлі, — сказала свекруха.

— Ви хочете віддати її Юлі? — в Олі знову спалахнула злість. — Ні, не віддам, — твердо відповіла вона.

Але Кирило вирішив показати, хто в домі господар. Не став нічого пояснювати, просто зайшов до дитячої, де гралися дівчата, відкрив шафку, знайшов ту саму курточку й передав її матері.

— Ось як значить, — холодно мовила дружина.

Донька побачила, як тато віддав курточку бабусі, й одразу засмутилася, пригорнувшись до мами.

— Не переймайся, — намагалася заспокоїти її Оля. — Вона ж тобі вже маленька, правда ж? — і дівчинка кивнула у відповідь.

Увечері, коли донька вже спала, Оля звернулась до чоловіка:

— Такого свинства з твого боку я не очікувала! Тобі не здається, що ти перегнув? Твоя родина — тут, а не там, — і вона показала на вхідні двері.

— Анжелі потрібно…

— Замовкни! — роздратовано перебила його Оля. — У неї є чоловік. Я не маю наміру утримувати твою племінницю.

— Але ж у мене одна сестра…

— Огидно, бридко, принизливо, — холодно подивилась на нього дружина. — Ти стільки разів обіцяв, що більше так не зробиш — і знову! — Зробивши паузу, додала: — Просто гидко.

* * *

Розуміючи, що у чоловіка розвинувся якийсь синдром «виносу речей дитини», Оля, поки Кирила не було вдома, перебрала речі й склала їх у пакети, які одразу ж передала своїй сестрі. Звісно, чоловік це помітив.

— Що ти з ними зробила? — запитав Кирило, дізнавшись.

— Мовчи, — це було єдине, що відповіла Оля.

Але, видно, Кирила це тільки розлютило. Наступного дня, коли Оля повернулась із донькою з садка, виявила, що багато речей Світлани зникли.

— Де вони?! — майже кричала вона.

— Ви, дівчата, вічно все тягнете й тягнете! Навіщо вам п’ять пар кросівок? Сім штанів і десяток кофт — цим можна увесь садок одягнути! Треба бути скромнішими! — Кирило буквально сипав злістю.

— Тобто віддав?! — з люттю в голосі запитала Оля.

— Так! — гавкнув той, наче пес.

— Ще один такий вчинок, — Оля вказала на двері до дитячої, — і ми з тобою розходимося.

Кирило сприйняв цю погрозу по-своєму. Звісно ж, він усе розповів матері, і вже наступного дня Юлія Григорівна роздратовано прийшла до Олі.

— Це ще що за шантаж? — випалила вона.

— Це вас не стосується, — холодно відповіла Оля. — Я зі своїм чоловіком розберуся сама.

Свекруха почала щось говорити, але господиня її перебила:

— Якщо ви візьмете ще хоч одну річ моєї доньки — більше в мій дім не заходьте.

Такої жорсткої заяви Юлія Григорівна від невістки не очікувала. Вона стиснула губи й, незадоволена, пішла.

Через кілька тижнів Світлані виповнилось шість. Оля запросила відсвяткувати день народження свою сестру з донькою, зовицю з Юлею й, звісно, прийшла свекруха. Господиня помітила, що на Анжелі — блузка, точнісінько така, як була в неї. Оля зайшла в спальню, відкрила шафу й, не знайшовши її, покликала чоловіка.

— Ось тут! — вона взяла в руки вішак, де мала висіти її блузка, яка зараз чомусь на Анжелі. — Поясни мені, мій чоловіче! — на останньому слові вона хмикнула.

— Я подумав, що вона тобі не потрібна, — відповів Кирило з дурнуватою посмішкою.

— Що ти ще вкрав? — тепер вона вже не боялась називати його крадієм.

— Як ти смієш звинувачувати мого сина?! — втрутилась свекруха.

— А вас ніхто не питав, — холодно відповіла Оля.

Обличчя Кирила почервоніло — чи то від того, що його назвали крадієм, чи то від того, що матері сказали мовчати. Віка, почувши, що коїться у спальні, вирішила забрати дітей до дитячої.

* * *

— Ти багата, вся така правильна! — закричала Юлія Григорівна.

— Я не хотіла цього казати, — якомога спокійніше промовила Оля. — Але, видно, доведеться. Ви, — вона ткнула пальцем у груди свекрухи, — вкрали речі моєї доньки!

Почувши це, Юлія Григорівна вибухнула. Вона закричала, її обличчя стало червоним, як стиглий помідор.

— Помовчіть! — різко сказала господиня дому, а тоді звернулася до зовиці: — Ти вкрала мої речі. Блузку.

— Мені брат віддав! — виправдовувалася Анжела. — Сказав, що вона тобі не потрібна…

— Помовчи, — холодно глянула на неї Оля. — Ти знала, що Кирило постійно без дозволу тягне речі моєї доньки, але мовчала. Завжди прикидалася нещасною, хоча маєш чоловіка! Як подивлюсь — на тобі дорогий одяг. І телефон новенький з’явився. Але ти все скиглиш, що тобі важко.

Кирило хотів заступитися, але варто було Олі глянути на нього — він замовк. Її погляд був крижаний.

— А ти — крадій. Просто звичайнісінький крадій. Де мікрохвильовка?

— Ти ж не користувалась нею! — пробубнів Кирило.

— Крадій! — повторила Оля. — Її мені подарував мій батько. Ти не мав права її чіпати. Крадій! Забирайтесь із моєї квартири! — це було єдине, що вона хотіла сказати.

— Це й дім мого сина! — обурилась Юлія Григорівна.

— Дім? — Оля гірко усміхнулася. — Ні, це мій дім. У вашого сина дому немає. Ідіть усі, — вона повернулась до зовиці, — і ти — йди. — Потім глянула на чоловіка: — І ти — забирайся.

— Припини істерику! — Кирило підійшов ближче, але вона відштовхнула його.

— Чоловік, який краде у своєї дитини, не має права називатися батьком. Геть звідси!

Свекруха істерично захихотіла, а потім сказала:

— Ходімо, хай остигнуть.

Анжела взяла доньку за руку і пішла одягатися. Кирило з піднятою головою, ніби вийшов переможцем з цієї сцени, теж одягнувся. Свекруха ще трохи погомоніла, викидаючи все найогидніше, що могла згадати. Але і їй довелося піти.

Щойно двері зачинилися, з дитячої вийшла її сестра.

— Круто ти з ними розібралась! — усміхнулася Віка. — Думала, щось полетить!

Із зали вийшла Світлана. Вона засмутилась, що Юля пішла.

— А знаєш що? — Оля присіла перед донькою. — А може, завтра підемо в наш розважальний центр?

— У басейн? — одразу запитала Світлана.

— У басейн, — підтвердила мама.

Почувши це, Надія — донька Віки — радісно завищала.

* * *

Наступного ранку Оля викликала майстра по замках, і вже за пів години отримала нові ключі. Ігноруючи дзвінки Кирила та свекрухи, вони провели весь день на відпочинку.

Увечері, вже підходячи до під’їзду, Оля побачила чоловіка.

— Де ви були? — сердито запитав він.

— Відпочивали, плавали, стрибали і їли смаколики, — весело відповіла Оля.

— А чому не покликала Анжелу?

Оля здивувалася: ніби в чоловіка провалилась пам’ять — вона ж йому все вчора сказала.

— А я таку не знаю, — з усмішкою відповіла вона, і, підходячи до дверей, додала: — Завтра подаю на розлучення.

Світлана вже підіймалась сходами.

— Тут тобі не дім, — зупинила вона Кирила, коли той спробував піти за ними. — Повторю ще раз: у тебе тут немає дому.

Згори долинув голос Світлани:

— Мамо, наздожени!

Жінка відвернулась від чоловіка, поправила ремінець сумки й поспішила догнати доньку. Та засміялася й почала розповідати, як плавала й що робитиме сьогодні ввечері.

— А помалюємо? — запитала Світлана.

— Обов’язково! — відповіла мама, і, взявши доньку за ручку, пришвидшила крок.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.