Того вологого осіннього дня, коли семирічна Катя поверталася зі школи, вона вперше помітила це. Те, як мати кривиться, дивлячись на неї.

Як морщиться, ніби від кислого лимона, а її губи стискаються в тонку, жорстку лінію.

– Знову бруд на спідниці! – гукнула Марина Петрівна, тільки-но дочка переступила поріг. – Скільки разів казала – дивися під ноги! Розтяпа!

Катя завмерла біля порога, стискаючи в руках пошарпаний портфель. Її очі сповнилися сльозами, але вона знала – плакати не можна. Мама не любить сліз. Особливо її сліз…

…Вісім років тому Марина зустріла Андрія. Яскравого, харизматичного, з такою ж копицею рудого волосся, як у Каті.

Він зачарував її своєю усмішкою, заразливим сміхом. А потім… просто зник, залишивши Марину одну, та при надії.

З того часу щоразу, дивлячись на дочку, Марина бачила його. Його ніс, його ластовиння, його вперте підборіддя. І ненавиділа. Ненавиділа дочку за те, що та була його копією, нагадувала їй про зраду. Щодня…

У їхньому будинку завжди було двоє дітей: улюблений син Мишко та нелюба дочка Катя. Старший син був улюбленцем матері.

Темноволосий, спокійний, схожий на саму Марину. Він отримував усе: новий одяг, кишенькові гроші, похвалу. А ще її час, увага, турботу. І любов…

Катя ж… Катя мила підлогу, допомагала по господарству, доношувала старі речі брата, грала його зламаними машинками… І отримувала нескінченні закиди.

– Чому ти не можеш бути такою, як Мишко? – часто питала мати. – Чому ти така? Така – вся в нього? Як… Як… Це ж неможливо так жити!

Мишко ставився до сестри байдуже. Іноді навіть зі зневагою. Він вважав, що мати має рацію – розтяпа Катя справді багато в чому винна сама. Він часто жалівся матері про її промахи:

– Мамо, а Катька знову не прибрала у своїй кімнаті, – говорив він невинно.

…У школі Катя намагалася бути непомітною. Сиділа на останній парті, відповідала лише, коли викликали.

Інші діти відчували її невпевненість і часто дражнили. Особливо боляче було, коли вони помічали, що її одяг гірший, ніж в інших.

Тільки Маргарита Львівна, її вчителька, бачила справжню Катю. Бачила її розум, її талант, її біль. І вболівала за неї усією душею…

– Катюша, – шепотіла вона, коли ніхто не чув. – Ти дуже розумна дівчинка. Нікого не слухай, дитинко. У тебе все вийде.

Марія Іванівна часто залишала Катю після уроків, щоб позайматися з нею додатково. Вона віддавала їй свої старі книги, пригощала чаєм із печивом, коли бачила, що дівчинка голодна.

Ці моменти ставали для Каті острівцем тепла в холодному океані домашньої байдужості. І порятунком.

Відносини з братом залишалися напруженими. Мишко ніколи не заступався за сестру, а іноді навіть підливав масла у вогонь, розповідаючи матері про її промахи.

Катя розуміла – брат просто повторює те, що бачить удома. Він не знає іншого життя. Не вміє інакше.

Роки минали. Катя старанно вчилася, працювала після школи, збирала гроші. У сімнадцять років вона поїхала вчитися до іншого міста. Виїхала від постійного порівняння, від докорів, від нелюбові.

Через якийсь час вона дізналася, що Мишка трагічно не стало, він розбився на мотоциклі – дуже вже він любив швидкість. Ця любов його і занапастила…

Там, у місті, вона зустріла Павла. Він покохав її такою, якою вона є – з рудим ластовинням, упертим характером і болем в очах. А потім він дізнався про таємницю її сумних очей.

– Катю, це дуже погано. Дітей обов’язково треба любити, невідомо, як потім з ними вчинить життя. А з приводу твоєї матері – ну що ж, це її гріх.

– До речі, у мене матері не стало, коли я ще маленький був, не пам’ятаю її зовсім. Виховувала мене мачуха, теж було всяке. Але треба відпустити все це, Катю, важко жити з таким вантажем…

…Вона замислилася тоді над його словами й за три роки повернулася додому. Не одна – з чоловіком Павлом і маленькою донькою, напрочуд схожою на неї саму. Один в один маленька Катя, з такою самою іскоркою у погляді.

Марина Петрівна завмерла на порозі, побачивши внучку. Ті ж руді кучерики, те ж уперте підборіддя, те ж ластовиння…

Все те, що колись викликало в ній такий біль і ненависть, тепер сповнило серце невимовною гіркотою.

– Вона така гарна, – прошепотіла Катя, тримаючи доньку на руках. – Правда, мамо?

Мати мовчала, не в змозі відірвати погляду від онуки. У її очах відбивалася ціла буря емоцій – жаль, біль, усвідомлення своєї помилки.

Вона раптом зрозуміла, скільки років свого життя даремно витратила, на ненависть до власної дитини.

Маленька дівчинка, наче відчувши напругу, потяглася до бабусі своїми пухкими ручками.

– Ба… – пролепетала вона, і щось надломилось у серці Марини Петрівни.

Сльози навернулися на її очі. Вона усвідомила, що всі ці роки ображала не лише дочку, а й себе. Позбавила себе радості бути справжньою матір’ю, справжньою бабусею. І найстрашніше, – що нічого вже не повернути. Не повернути час назад.

– Пробач мені, Катю… Я така винна перед тобою, така винна… – прошепотіла вона, вперше за багато років назвавши дочку на ім’я, а не «знову ти», «та», «невдаха». – Я була така сліпа… Немов очі зав’язані.

Катя, побачивши щире каяття в очах матері, не змогла більше сердитись. Вона зрозуміла, що іноді прощення – це не слабкість, а сила.

І образу, хай навіть таку довгу, треба відпустити зі свого серця. Хоча б заради доньки. Нехай у неї буде інше дитинство. Повне кохання та добрих поглядів…

– Все добре, мамо, – відповіла вона, простягаючи руку. – Головне, що зараз ми разом. А решту – ми якось переживемо…

Ставте вподобайки. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?