У мене ще з самого початку не склалося з першим чоловіком, тому наш шлюб проіснував недовго. А від сімейного життя залишились тільки згадки та кілька сумісних фотографій, які я так і не наважилася викинути.

— Чому тебе потягнуло знову заміж? – запитувала мене мати, кожен раз, як приходила до нас додому. – Ти далеко не ідеальна, проте твій чоловік, як мала дитина, нічого не робить, тільки користується всім, що у тебе є.

— Я люблю його, – сказала я тихо, але так, щоб мати відчепилася.

— Любе вона! Могла б і не виходити за такого заміж, що ти в ньому знайшла? Лицем невдалий, ростом малий та все любить, щоб коло нього крутилися.

— Мамо, всі чоловіки люблять, коли їх обслуговують, – сказала я.

— Он побачиш, скоро він тобі набридне і ти його залишиш, – вимовила мати та пішла з нашої квартири.

Я поринула у спогади. Коли чоловік вперше прийшов до мене додому у нього був такий чарівний сміх, він змушував мене вірити, що цей шлюб буде іншим. Ми говорили про спільне майбутнє, про підтримку одне одного, про наші мрії. Але на ділі його безпорадність проявлялася у всьому.

Одного разу ми вирішили зробити невеликий ремонт у квартирі. Коли справа дійшла до роботи, виявилося, що він навіть не вміє тримати в руках молоток. Він почав удавати, що його знову турбує спина й вийшов на балкон, залишивши мене наодинці з тими злощасними полицями й розкиданими інструментами.

Нещодавно ми вирішили поїхати у село до моїх батьків, відвідати їх та подихати свіжим повітрям. Я подумала, що дитині буде веселіше бігати по полю, ніж по асфальті у місті. У мене є син від першого шлюбу і я завжди намагаюся зробити так, щоб він не відчував себе покинутим.

Тому, коли мова зайшла про поїздку, ми домовились розділити витрати навпіл. Дорога туди — він заплатив половину, я решту. Все виглядало досить справедливо. Але ось назад… Я купила квитки сама. Він потім віддав мені гроші лише за свій квиток. Виходить, що про себе він дбає, а за нас з дитиною — ні.

Я добре заробляю, навіть більше, ніж він і сама себе забезпечую та свого сина. Але ось ці його “дрібнички” почали мене все більше дратувати. А ще він думає, що шлюб — це просто спільні ночі в одному ліжку. Інколи купує щось мені чи дитині, але це радше виключення. Все інше — мої витрати.

Його маніпуляції стали нестерпними.

— Я хворий, мені погано, ти ж дружина, повинна піклуватися — це його улюблена історія. І кожного разу мені хотілося сказати:

— А як же ти зможеш подбати про мене, якщо сам навіть собі раду не даєш? Але, замість цього, я відповіла: “Якщо я сама себе забезпечую та піклуюсь про себе, то й ти в змозі подбати про себе сам.

Він, звісно, не зрозумів. Почав грати на почуттях, мовляв, я зобов’язана, бо ми ж у шлюбі. Але яке це має значення, коли я відчуваю себе самотньою у двох?

Мені здається, я вже давно знала відповідь на своє питання. Я хотіла розлучитися. Дивлячись на нього, бачу людину, яка не готова брати відповідальність ні за себе, ні за свою сім’ю. А я більше не хочу бути тою, хто тягне все на своїх плечах.

Одного дня я зустрілася з сусідкою у під’їзді, пані Надією. Вона завжди здавалася мені мудрою жінкою, була старшою за мене на добрий десяток років. Вона зупинила мене на сходах, коли я поверталася з роботи й запитала, чому я виглядаю такою втомленою. Я зітхнула й зізналася, що, можливо, зробила велику помилку, вдруге вийшовши заміж. Вона посміхнулася і сказала:

— Знаєш, люба, шлюб — це не лише любов, але й партнерство. Якщо ти тягнеш все на собі, а він тільки додає тягаря, то це вже не шлюб, а тяжка ноша. Не бійся позбутися того, що робить тебе нещасною. Твоє щастя — у твоїх руках.

Ці слова мене тоді підбадьорили. Але вже наступного дня, коли він знову почав вдавати хворого, аби я виконувала всі домашні справи, я зрозуміла, що більше не можу так жити. Я вирішила розлучитися.

Зараз, коли все вже позаду, я дивлюся на себе в дзеркало і бачу нову Олену. Вона сильна, вона знає, чого хоче та готова боротися за своє щастя. Мені здається, що я, нарешті, стала тією жінкою, якою завжди хотіла бути.

Джерело