Цих вихідних у суботу ми зустрічалися усім класом разом. Вже минулого двадцять років з того дня як ми закінчили школу, тому вирішили зібрати та відсвяткувати це.

Минулого вже багато років з останньої нашої зустрічі, та кожного ми впізнавали, адже ми мало змінились. Ці погляди які я пам’ятаю ще зі школи. У той вечір ми знову повернулися в дитинство і згадали юні роки.

Та якщо чесно всіх впізнали крім однієї жінки. Зайшовши в кафе вона привіталась та якось не щиро посміхнулась. Спершу прийшла думка, що це якась наша вчителька, хоча ми їх не запрошували.

Проводячи вечір разом ми дізнались, що це однокласниця наша – Ольга Щербак. Ще в школі вона була дуже красива, хлопці сварилися через неї, а на свято всіх закоханих їй дарували найбільшу кількість валентинок і подарунків.

А вже зараз ми бачимо жінку, яка не щаслива та змучена, вона не виглядала на свій вік, на вигляд їй років сорок сім.

Вона не доглянута, волосся сиве, не фарбоване, нігті не доглянуті, а про руки взагалі й мови немає.

Ольга схожа на бабусю, а не на однолітку. Ми вирішили запитати, що з нею сталося.

Вона розповіла, що не хотіла йти на зустріч, бо їй соромно, але її діти все-таки переконали піти.

Вони хотіли, щоб Ольга гарно провела час і забула про всі свої клопоти хоч на один вечір.

Її покинув чоловік, він залишив їй багато кредитів, і проживає Оля з дітьми у старій хатині в селі з п’ятьма дітьми.
Ми вирішили їй допомогти й вже наступного дня почали працювати. Хлопці зробили роботу по господарству та легкий косметичний ремонт в хаті, а дівчата приводили до ладу саму Олю.

Як-не-як ми родина ще зі школи, так нас навчила наша вчителька.

КІНЕЦЬ.