У сім’ї Івана і Наталії панувала гармонія до того моменту, поки свекруха раптово не овдовіла. Тетяна Вікторівна залишилася одна у великому будинку, який раніше був сповнений сміху та тепла, а тепер здавався порожнім і холодним.

Мати Івана завжди була жінкою активною та товариською, тому самотність давалася їй важко.

Раніше Тетяна Вікторівна спілкувалася частіше з дітьми покійного чоловіка, ніж із рідним сином, але ті перестали з нею контактувати після того, як не стало їхнього батька.

Аби заповнити час, жінка стала часто дзвонити Івану і скаржитися на тугу і нудьгу, що наринула.

Іван та Наталя розуміли стан жінки, та намагалися підтримувати, але власні справи не дозволяли приділяти їй багато часу.

Через те, що чоловік матері доводився Іванові вітчимом, він легко поставився до його втрати.Настрій матері став погіршуватися після того, як вона усвідомила, що за два тижні настає Новий рік.

Якщо раніше вона відзначала свято з чоловіком та його дітьми, то тепер такої можливості вона не мала.

Тетяна Вікторівна вирішила, що найкраще провести новорічні свята разом з Іваном та Наталією.

Жінка подзвонила їм, і стала натякати на те, що дуже хотіла б зустріти Новий рік з ними.

Проте син нічого не зрозумів, тож Тетяні Вікторівні довелося завести розмову прямо.

– Ваня, Наталя, любі мої, – промовила вона телефоном. – Новий Рік – сімейне свято! Зустріньмо його всі разом!

Подружжя погодилося, хоча трохи сумнівалося, наскільки комфортно всім буде в їхній невеликій квартирі.

Увечері тридцять першого грудня Тетяна Вікторівна приїхала до них із великим пакетом подарунків.

Також вона принесла з собою салати, пироги, та навіть пляшку ігристого. Усі троє сіли за стіл, біля якого стояла ялинка, прикрашена мішурою та гірляндами.

Іван увімкнув телевізор, де вже йшла традиційні святкові програми. Наталя, яка вперше зустрічала Новий рік зі свекрухою, запропонувала тост:

– Нехай наступний рік принесе нам усім щастя, здоров’я, мир, та удачу! За нас усіх!

Трійця підняла келихи, але Наталя зауважила, ніби у матері чоловіка зовсім немає настрою.

Жінка сиділа за столом із кислим виглядом, і мовчки спостерігала за тим, як молоді люди сміються та розмовляють між собою.

Тетяні Вікторівні здавалося, що тут її ніхто не помічає, а вона дуже хотіла уваги до своєї персони.

Після опівночі, коли годинник пробив дванадцять, жінка важко зітхнула і сказала:
– Ну ось, Новий рік настав… А я так і не відчула жодного свята…

Іван з подивом подивився на матір, бо не чекав від неї подібних слів:

– Мамо, ми ж всі разом, веселимось, дивимося програми… Що тобі ще потрібно?

Тетяна Вікторівна сердито насупила брови, та невдоволено опустила очі.

– Та нічого особливого… Просто мені здається, що ви про мене зовсім забули. Ніхто не запропонував жодних ігор, не розповів анекдотів, не заспівав пісень… Я почуваюся зайвою.

– Тетяно Вікторівно, ми раді, що ви з нами. Може вам просто сумно без чоловіка? Ми розуміємо вас, – Наталя спробувала заспокоїти свекруху.

Проте Тетяна Вікторівна у відповідь лише похитала головою, показуючи свою незгоду:

– Ні, справа не в цьому… Просто я очікувала більшої уваги. Адже я приїхала до вас, щоб відчути себе частиною сім’ї, а вийшло, що я для вас просто якась гостя.

– Ви і є гостя, – посміхнувшись, відповіла Наталя.

Від її слів Тетяна Вікторівна відстовбурчила нижню губу і, пустивши скупу сльозу, пішла в кімнату спати.

Наступного ранку жінка раптом зазбиралася додому, заявивши, що скучила за своїм містом.

– На день до нас приїжджала? – здивовано уточнив Іван.

– Мене подружки покликали в Будинок культури на новорічний концерт, – повідомила Тетяна Вікторівна.

Цього ж вечора жінка покинула квартиру подружжя, залишивши їх у повному здивуванні.

Всю дорогу до будинку вона думала над тим, що сталося, і вирішила поділитися своїми думками з усіма родичами.

Вона зателефонувала сестрі, братові, племінникам і розповіла їм про те, як провела Новий Рік у сина та невістки.

– Уявляєте, – говорила вона, – ми сиділи втрьох, дивилися телевізор і їли салати. Жодної гри, жодного анекдоту! Вони тільки між собою шушукалися та хихикали. Наче мене там взагалі не було.

Родичі почали співчувати Тетяні Вікторівні, й намагалися втішити її, а вона захлинаючись продовжувала розповідати свою історію кожному, хто погоджувався вислухати.

Так новина про “відсутність уваги” з боку Івана та Наталії поширилася серед усієї рідні.

Подружжя дізналися про це пізніше, коли двоюрідна сестра чоловіка зателефонувала йому і запитала:

– Слухай, а чому Тетяна Вікторівна каже, що ви зовсім не приділяли їй уваги Нового року?

– Не знаю, може, вона просто сумує за чоловіком… Ми намагалися зробити все можливе, щоб їй було добре, – дивувався Іван.

– Ми справді думали, що їй сподобається наша компанія. Мабуть, вона чекала на щось інше, – засмучено промовила Наталя, яку слова родички сильно спантеличили.

Так історія про “свято, що не відбулося” стала відома багатьом родичам, викликаючи різні думки та обговорення.

Хтось підтримував Тетяну Вікторівну, вважаючи, що молоде покоління має більше подбати про матір, а хтось розумів, що кожен бачить свято по-своєму, і іноді очікування можуть не збігатися з реальністю.

Наталя та Іван засвоїли урок, отриманий від Тетяни Вікторівни, і коли наступного року вона стала знову напрошуватися до них на новорічні свята, подружжя відмовило їй.

– Чому мені не можна до вас приїхати? – Ображено промовила жінка.

-Тому, що ми не хочемо, щоб потім родичі дзвонили нам із запитаннями, чому Тетяна Вікторівна сумувала у таке світле свято? – сухо відповів Іван.

Застигнута зненацька словами сина, мати відразу прикусила язик і, попрощавшись, поклала слухавку.

Більше до подружжя вона не наважувалася напрошуватися, заздалегідь знаючи, що може отримати відмову.

А вони й не сумували з цього приводу, бо їм було прикро, що мати таке утнуло. До неї з усією повагою, та гостинністю, а вона з каменюкою за пазухою. Неподобство!

КІНЕЦЬ.