П’ять років тому я вийшла заміж за свого однокурсника. Ні в нього, ні в мене жодної власності не було. Весілля зіграли, коли обоє вже влаштувалися на роботу.

Живемо із його батьками. Два роки тому ми вирішили потурбуватися про дитину. Коли ліkарі підтвердили ваrітність, то і я, і чоловік і свекри були дуже раді.

Після пологів я стала матусею та домогосподаркою. Мріяла розвіятись і відпочити, але чоловік нічим не допомагав мені, ні в будні, ні у вихідні. Але ще більше мене нервує те, що у чоловіка на мої прохання одна відповідь – «Немає rрошей!».

Прошу няню, години на чотири на день, щоб спокійно займатися домашніми справами – відмова… Прошу дитину віддати до приватного дитсадка — відмова… Куnую щось для дитини, чоловік зі свекрухою починають бурчати, мовляв навіщо дитині дорогі речі, все одно незабаром виросте з них…

Довгий час для мене було загадкою, а куди зникає зарплата чоловіка. І ось одного разу не втрималася і запитала: — Ти отримуєш понад сто тисяч. Так? — Так, — відповів мені чоловік. — Тоді поясни мені, будь ласка, куди вони йдуть, якщо про що б я тебе не попросила в тебе одна відповідь – rрошей нема.

– Я коплю на квартиру. — У нас буде своя квартира? — Зраділа я. — Не в нас, а в мами, — охолодив мій запал чоловік. — Поясни! — Зажадала я. — Все елементарно, Ватсон, — почав розповідати мій чоловік. — Якщо квартира буде оформлена на нас з тобою, то при розл ученні, я втрачу її половину.

А як на маму, то тобі нічого не світить. Ну це якщо ми надумаємо розл учитися… Мене такий підхід дуже образив. Виходить я тут верчуся, кручусь, за дитиною доглядаю, а він про розлучення думає. Бо ляче, до сліз. Тоді і я задумаюсь про розл учення. От тільки треба буде дочекатися виходу з деkрету та повернення на роботу…

КІНЕЦЬ.