Я вже не знаю, як далі жити. Як вибирати між сім’єю, що створюється та сім’єю, яка вже є?

Ми з Валерою ще вважаємося молодою сімʼєю. Разом менше п’яти років, дитину я народила лише рік тому. І цілком нормально, що іноді нам допомагають мої батьки.

У Валери рідні в іншому місті, і вони лише дзвонять, приїжджають не частіше, ніж раз на рік. А мої мешкають недалеко, просто в іншому районі. Вони заїжджають у гості іноді, раз на два-три тижні. І до чоловіка вони завжди мали нормальне ставлення.

Мама чудово знає, що я у декреті і наше існування повністю на собі тягне Валера. Але, певна річ, іноді його зарплати не вистачає на всі потреби, і мама підкидає трохи грошей від себе. Найчастіше сама, але іноді я прошу, якщо місяць видався зовсім невдалим.

А ще батьки вирішили нам допомогти з іпотекою, бо мали таку нагоду. Коли я ще працювала, у нас із чоловіком виходив добрий заробіток. Нерухомість у нашому місті не надто дорога, тому сума іпотечного кредиту була посильною, ми за пару років самі виплатили майже половину. А завдяки допомозі моїх рідних рік тому цей кредит повністю закрили.

І все було чудово донедавна. Вже кілька місяців Валера реагує на появу батьків вдома дуже дивно. Ні з ким до ладу не розмовляє, ходить з камʼяним обличчям, максимально невдоволено виглядає.

Адже ми всі не сліпі. І я, і мої батьки чудово помічаємо його невдоволення. І нехай він в обличчя каже їм, що все добре, але видно, що це не так! Мені стає дедалі більше незручно перед сім’єю. Що вони мають думати?

Сьогодні вдень ця ситуація знову повторилася. Батьки приїхали відвідати нас, привезли продуктів. Я їх дуже рада була бачити, а Валера знову ходив похмурий. Мамі це набридло, і вона запитала його прямо, в чому річ.

– Ні в чому, все добре, – похмуро буркнув він.

А потім пішов до іншої кімнати і закрився там на решту дня! Не висунув носа навіть тоді, коли батьки збиралися йти, не попрощався з ними. Мені це так набридло, що я одразу пішла до тієї кімнати, де він сидів.

– Ні, ну це нормально взагалі? Батьки до нас із усією душею. Допомагають завжди, грошима в тому числі рятують у складних ситуаціях. Про тебе вони ніколи й поганого слова не сказали. А ти поводишся максимально по-свинськи!

– То вижени мене, чого ти! Це ж твоя квартира, тут нічого мого нема!

Треба сказати, що іпотека спочатку була оформлена на мене і за документами квартира дійсно належить мені. Але ми про це домовлялися ще до весілля, і всіх усе влаштовувало.

Я почала про це говорити, а Валера чомусь прямо вибухнув. Закричав, назвав мене розпещеною мажоркою. Мовляв, я із золотою ложкою в роті народилася і тринькаю сімейний бюджет направо-наліво.

– Якби ти не витрачала стільки, то не треба було б просити у батьків регулярно! Ганьбиш мене перед ними, ніби я злиденний, і вас забезпечити не можу! А мені що, на чотири роботи влаштуватися чи га п’ять?!

А мені так прикро стало. Я вже давно не робила ні манікюру, ні вії. Одяг купую лише тоді, коли потреба виникає. І в будинок якщо беру всяке начиння, то це завжди недорогі дрібниці.

Так, витрати у нас все одно великі, але майже все йде на дитину! Я ж не винна, що підгузки та ліки коштують таких грошей! До того ж, стало прикро за згадки про золоту ложку. Так, я у мами з татом єдина дочка, і мене балували частіше, ніж моїх ровесників. Але достаток у нас у родині завжди був середній, тож я завжди знала ціну грошам!

А Валері ніхто і ніколи не дорікав. Ні я, ні батьки не чекаємо, що він відразу буде заробляти мільйони, тому вони тепер і допомагають при можливості! Я не розумію, чого він так сильно на цьому зациклився.

Ми помирилися, звичайно, але неприємний осад від сварки в мене залишився. Я тепер не знаю, як взагалі батьків запрошувати до дому та як уживатися у майбутньому з усіма.

КІНЕЦЬ.