Я завжди мала досить таки спокійний характер. В дитинстві вдома я ніколи не перечила своїм мамі й татові, в школі теж вважала за необхідне краще погодитися з усім, ніж сперечатися і відстоювати свою думку, майже в усіх випадках поступалася іншим. Хоча, десь глибоко в душі, звичайно, мені було зовсім неприємно від цього.

Згодом, коли закінчила школу, я пішла навчатися. Відтоді нічого не змінилося. Я була поблажлива до всіх, завжди прислухалася до чужої думки, вважала за краще підтримати когось, ніж робити щось для себе. Такий вже мала характер.

Роки минали, я багато вчилася, вважала, що від цього залежить моє щасливе майбутнє.

Коли вийшла заміж за Івана, головним у нашому домі став таки мій чоловік. І це було дуже помітно та відчутно.

Я, щиро кажучи, не можу сказати, що Іван нехороша людина, але в домі має бути так, як він вважає за потрібне, до моєї думки ніколи не прислухалися навіть діти.

Хоча і мій чоловік, і наші діти любили мене, але вони, дивлячись на батька, не вважали мою думку важливою, а мою пораду правильною. В моїй сім’ї ніхто до мене не прислухався.

Та коли діти почали підростати, я зрозуміла, що сама зробила світ навколо себе таким. Я сама відсунула себе в цьому світі на другий план та тепер маю сама всі ці плоди.

Згодом це ставало все важче усвідомлювати і тоді я просто врешті вирішила – досить. Я стала змінюватися, починаючи з дрібниць.

Згодом я стала готувати не те, що мене просять діти та чоловік, а те, на що мала час і вважала за потрібне, на що у мене вистачало сил. Також я накупила собі нового одягу, зробила гарну зачіску, хоча чоловік відкладав гроші на літній відпочинок.

Я переступила через свої побоювання, спокійно тепер висловлювала свою думку. І так крок за кроком я змінювалася на очах.

Згодом і сам Дмитро став прислухатися до мене, вже не так командував мною, як колись. Діти стали запитувати поради і робити так, як я кажу. Я стала щасливішою, впевненішою в собі. Мої рідні люди любили мене, як раніше, але тепер відчувалася їх повага більше.

Але родина і усі мої друзі стали відвертатися від мене.

Родичі постійно звикли, що я в більшій мірі мовчу, прислухаюся до них, не відстоюючи свою точку зору. Усім допомагаю, навть, коли це мені важко, адже нікому не можу відмовити.

Я зараз така, якою була колись, так  само добре ставлюся до родини, але більше поважаю і себе.

Я зараз звикла говорити просто те що думаю, от так просто говорю правду в очі, те що в моїх думках. Я спокійно родині і друзям тепер можу відверто сказати, що мені щось не подобається.

І останнім часом родина відвертається від мене. Не звуть мене на свята, стороняться мене, уникають спілкування друзі.

Тепер я сама не знаю, чи чиню правильно. Адже втрачаю рідних людей. Можливо не варто говорити людям правду в очі, адже від цього лише мені гірше. Усі звикли, що я постійно мовчу, з усім погоджуюсь, а тут такі зміни. Можливо, не варто було б так робити, якщо я ціную цих людей?

Таке враження, що усім було добре лише тоді, коли я мовчала, або була зручною для всіх. Чи варто тягнутися до людей, якщо вони не цінують мене такою, якою я є?

Джерело