Чоловік завжди наrадує, що машина належить йому. Варто мені якось наrадати, що квартира належить мені, як він вже 0бразuвся.
Ми з чоловіком одружилися три роки тому. Він приїжджий, жив на орендованій квартирі. Я місцева, у мене успадкована від бабусі двокімнатна квартира. А Артур мав машину. Тож наша новоспечена сім’я відразу ж була упакована на повну: і квартира своя, і машина своя.
Посвідчення водія у нас у обох є тому при необхідності, я могла їздити сама. Коли я заваrітніла, мені часто доводилося звертатися до чоловіка за машиною, щоб їздити на обстеження. Ваrітній їздити у громадському транспорті не комільфо. Найчастіше він не відмовляв мені в проханні.
Залишав мені машину, сам їздив на роботу автобусом. Але іноді, якщо йому самому потрібна була машина по роботі, він мені відмовляв. При цьому не втрачав нагоди підкреслити: – Не забувай, це моя машина. Мені було прикро слухати такі слова від чоловіка.
Ми сім’я, скоро у нас буде дитина, як може бути моє чи твоє?! Є лише наше! Але я йому нічого не казала. Мовчки переносила образу. Кода наро дився наш син, мені його возити на огляди було зручніше на таксі.
Знаходитися за кермом коли малюк пхикає, не дуже то й зручно. Але все ж таки пару трійку разів брала машину, коли чоловік залишався з сином.
І тут чоловік не забув нагадати, кому належить автомобіль… – Мама взяла відпустку. Приїжджає до нас, щоб онука побачити, – поставив мене перед фактом чоловік. Зі свекрухою я спілкуватися не люблю. Пихата особа, яка не втрачає нагоди, щоб не натякнути, що я повинна бути щаслива, що в мене такий чоловік.
— А мене запитати, чи хочу я її нотації слухати, не спромоглися? — Запитала я. — Вона вже квитки kупила, ніяково було відмовляти. І потім, хіба я не можу запросити маму в гості?
— Але ж квартира моя! І моя думка вирішальна! — сказала я… Ні, яке, га?! Коли він твердив «моя машина!» – це було нормально. А варто мені сказати «квартира моя!», він образився. Три дні вже зі мною не розмовляє…
КІНЕЦЬ.