Чому я маю щось робити для чужої дитини, мені хтось може пояснити? У дитини є мама, тато, натовп бабусь із дідусями та всяких дядьків.

З якої радості ще й я щось маю робити? Якщо вже на те пішло, то я й так роблю чимало, хоч мені ця дитина взагалі ніхто, просто дочка чоловіка від першого шлюбу.

Спочатку, коли ми сходилися, чоловік розповів, що має дитину, але відразу підкреслив, що проблем цього не доставить. З колишньої він у нормальних відносинах, дитина адекватна і живе з мамою.

Добре, всі мають право на минуле, я не збиралася влаштовувати чоловікові скандал через те, що він уже має дитину. Тим більше мені було обіцяно, що мене це не торкнеться.

Але чоловік дуже швидко перевзувся. Він чомусь вирішив, що ми маємо з Євою потоваришувати. Мене цілком влаштували б нейтральні стосунки, дружити з кимось у мої плани не входило.

Про це я чоловікові і натякнула, причому цілком прозоро. На що він попросив не розжарювати обстановку і не вставати в позу, заявивши, що дитина – частина її життя, мені доведеться це прийняти, якщо ми разом.

Його життя – так, так і має бути, але не моє. Я не підписувалась у няньки до чужої дитини, а саме це з мене хотіли виліпити.

То забери її з садка, бо мені ближче, то зроби їй костюм на ранок, адже я вмію шити, то позаймайся з дитиною англійською, адже я її знаю.

Я не відмовлялася іноді допомогти, але мені це зобов’язали. А чи не забагато дорослих крутиться навколо однієї дитини? Мені здається, що моя участь явно зайва.

Шию я собі: це моє хобі. Мені немає коли шити у зазначений термін, причому дуже стислий. Два дні до події, а мені тут завдання ставлять.

Я ночами сиділа і шила цю сукню. Думала, якщо попросили, значить чомусь не можуть самостійно це питання вирішити. Потім уже з’ясувалося, що мене просто вирішили озадачити.

Позайматися з чотирирічною дитиною англійською? Так я не педагог, я гадки не маю, з чого починати. Сама я мову навчала з репетитором, але вже у дорослому віці. Навряд ті методи підходять для таких малюків.

Забрати із садка? Не проблема, в принципі. Але потім дитину треба було везти додому, годувати та розважати, доки за Євою не приїхала мама.

У мене немає досвіду спілкування з дітьми, тим більше ця дитина розбещена увагою і дуже багато вимагає, вередує, а я не знаю, як з цим справлятися. Ще зроблю якусь психологічну травму через незнання.

Коли я зрозуміла, що мене щось дуже щільно запрягли в цей віз під ім’ям Єва, вирішила поговорити з чоловіком, пояснити, що мене це не влаштовує.

На що отримала відповідь на те, що я надто мало роблю для його дочки. Мовою з нею займатися відмовилася, сукню шила із незадоволеним виглядом.

А з якої радості я мушу взагалі щось для неї робити? Вона мені взагалі хто? Я їй навіть не мачуха, бо в неї жива мама є, з якою вона живе. Я просто дружина її тата.

– Все одно це частина нашої сімʼї. Дуже шкода, що ти так цього не зрозуміла, – обурився чоловік.

Справді, дуже шкода, що я не зрозуміла раніше. І тепер у мене перед чужою дитиною якось забагато обов’язків.

І щось мені підказує, що згодом їх кількість лише зростатиме. А в мене немає жодного бажання возитися з чужою, розпещеною увагою, дитиною.

Я своїх дітей хочу, але тепер боюся про це навіть думати. Мама каже, що треба народити дитину, тоді чоловік уже перейде на нашу сімʼю. А якщо ні?

Аж раптом чоловік продовжить приділяти увагу тільки Єві, а я з дитиною буду на запасних місцях? Розмовляти з чоловіком толку не бачу, він наобіцяє, що завгодно. Він раніше теж казав, що мені з приводу його дочки турбуватися не треба, а тепер раптом усе змінилося.

Ходжу задумлива, треба вирішувати, що робити далі. Якщо розлучення, то тягнути не можна – буде лише гірше.

КІНЕЦЬ.