Комусь у житті пощастило народитися в заможній родині або вийти заміж за багатого. У мене не склалося ні того, ні іншого.

Мене виховувала мама, свого батька я не знала. Інших родичів у мене не так багато, всі вони живуть далеко.

Чоловік теж далеко не принц на білому коні, але він підкорив мене своєю добротою і добрим ставленням. Після весілля ми стали жити разом у квартирі його батьків. Я ніколи не була прихильником того, щоб жити зі свекрухою після весілля, але інших варіантів у нас не було. Знімати квартиру для нас дорого, про іпотеку й мови не було – немає грошей на початковий внесок. Та й у борги влазити не хочеться. Так ми вже живемо майже 4 роки.

Минулого року в нас народилася донька. З появою дитини в нашій двокімнатній квартирі стало ще тісніше.

– Потрібно думати щось із житлом, – сказав якось раз чоловік.

Але зазвичай далі цих розмов нічого ніколи не заходило. У чоловіка є стабільна робота, але зарплата в нього невелика. У їхній компанії є можливість просуватися кар’єрними сходами, але річ у тім, що у чоловіка тільки середня спеціальна освіта, а для підвищення потрібна вища. Такі в них на роботі стандарти, тут нічого не поробиш.

Чоловік вважає навчання у ВНЗ марнуванням часу і грошей. Він навіть думати не хоче про те, щоб заочно закінчити інститут, але підвищення на роботі і більшу зарплату він зможе отримати тільки так. Ось уже кілька років ми всі тулимося в батьківській двокімнатній квартирі і чекаємо біля моря погоди.

Навіть начальство кілька разів натякало чоловікові, що була б освіта, він би вже давно піднявся на посаді, але той постійно знаходить якісь відмовки. То грошей на навчання немає, то часу шкода, то він уже просто старий для навчання і все в цьому дусі.

Нещодавно в родині чоловіка сталося горе, померла бабуся. Чоловікові у спадок дістався її будинок у селі. Зараз через цей будинок у нас постійні суперечки і дебати, якщо це можна так назвати.

Бабуся прожила в цьому будинку все своє життя, його побудував ще її батько. Будинок цей ніколи ніхто не ремонтував, комунікацій там ніяких немає, туалет на вулиці, вода в колодязі, магазину в селі немає, хліб привозить машина кілька разів на тиждень. Там живуть лише кілька людей на вулиці, житлових будинків мало. Опалення в будинку пічне, але пічка там вся по цеглинці розвалюється, тобто взимку там жити просто нереально.

Дитячий садок, школа – це все є тільки в сусідньому селищі. Як я вже сказала, у цьому селі цивілізації ніякої немає, отже, роботи там теж немає.

Попри все вищеперелічене, чоловік наполягає на нашому переїзді в цей будинок.

– Бабуся ж там якось жила стільки років, – каже він.

Я не уявляю, як там жити взагалі, а ще й із маленькою дитиною. Я в декреті, на облаштування в нас грошей немає, де там працювати – незрозуміло, чим займатися, на що жити і як жити – теж незрозуміло.

– Будемо городом займатися, сад посадимо, – сказав чоловік.

Я йому казала, що мене ніколи такі речі не приваблювали, до землі мене не тягне, та й сільське життя не по мені. Я все життя в місті жила. У селі була тільки один раз у маминої подруги.

Чим думає мій чоловік, коли пропонує переїзд туди? Там же навіть немає медпункту! Якщо раптом дитина захворіє, то ми навіть у лікарню не проїдемо в разі негоди, тому що там асфальту просто-напросто немає!

Я вважаю, що чоловікові потрібно просто отримати більш високооплачувану посаду. Тоді ми зможемо дозволити собі взяти іпотеку, не будемо більше жити в тісноті, а він загорівся ідеєю сільського життя і не хоче прислухатися до здорового глузду. У нього в голові тільки романтика: ліс, річка, літні ночі, пташки щебечуть, а дивитися правді в очі він просто не хоче.

Нещодавно навіть до сліз мене довів своїми розмовами про переїзд у село. Чесне слово, у мене скоро око сіпатися почне від одного тільки слова «село».

Батьки чоловіка теж намагалися його напоумити, але нічого не вийшло. Свекруха запропонувала було цей будинок продати, але там такий будинок, він у такому стані, що його тільки задарма і віддавати. Грошей із продажу цього будинку нам на початковий внесок не вистачить. Та й чоловік уперся рогом і сказав, що будинок ні за які гроші продавати не буде.

Я вже відчуваю, що ще трохи, і я просто вибухну і поїду жити до мами. Зате там мені ніхто не буде капати на мозок своїм селом. Житиму в нормальних умовах, а не в хатинці, яка розвалюється.

На чоловіка зараз у душі моторошна образа. Чому він не хоче для своєї сім’ї забезпечити комфортні умови для життя? Шукає якісь обхідні шляхи.

КІНЕЦЬ.