До сорока років Володимир набув репутації успішного бізнесмена зі спокійною впевненою вдачею. Він не робив різниці між забезпеченими та скромними роботягами, ніколи не підставляв партнерів, уникав шахрайських дій.

Йому могли довіритись. Одне ім’я Володимира вже було гарантією успішної співпраці. А з мільйонним статком і чуйним характером він мав славу завидного парубка.

Свій початковий капітал чоловік отримав у спадок від старенького батька, який усьому його навчив, виховав принципи, прищепив смак та гарні манери.

Володимир дуже сумував за старим, адже батько один його виховав. Більше у Вови рідні не було. Батько пішов у інший світ уже багато років тому.

Жив Володимир у достатку, міг дозволити собі будь-яку примху, будь-яку ідею втілити в життя. Слава йшла попереду й у всьому йому сприяла.

Бізнесмен мав особняк на кілька поверхів із садом та басейном, кілька квартир у столиці та автомобілі різних марок. Друзів у нього теж було чимало, вірних та перевірених. Тільки з особистим життям ніяк не ладналося.

Якось Вова був одружений, але після кількох років шлюбу було важке розлучення. Виявилося, що дружина зраджувала чоловікові, була ласою на чоловічу увагу і не втрималася, коли один шанувальник став виявляти її надто наполегливо.

Володимир зустрів колишню дружину років п’ятнадцять тому саме на конкурсі краси. Там багато дівчат ставили за мету вдало вийти заміж за багатенького папіка. Там вона Володимира і зачепила.

Хто знає, скільки чоловіків було у дружини під час шлюбу? Вона ніколи не відповідала званню зразкової дружини, шалено витрачаючи гроші на прикраси, власну зовнішність та тонни модних речей.

При розлученні жінка помотала йому нерви, намагалася підірвати його імідж, зводила наклеп і зажадала величезну суму, щоб більше ніколи про неї не чути.

Довелося здатися, щоб нервова дамочка вгамувалась. У Вови більше не було ні сил, ні бажання бачити її ще хоча б день.

Так колишня дружина на довгі роки залишила після свого обману порожнечу у серці Володимира. Він уже й не сподівався зустріти своє справжнє кохання, одне-єдине, з ким він зможе побудувати міцний союз на основі взаємоповаги та турботи.

У його житті було чимало жінок, але з жодною з них не склалося – не годилися вони на роль вірних дружин та матерів.

Адже він мріяв про спадкоємця, про малюка, якому міг би передати весь свій стан, дати дорогу в цей світ і оточити коханням.

Якось увечері, коли чоловік повертався з роботи, він був за кермом своєї машини, коли прямо перед його автомобілем де не взялася, вискочила незнайомка і схопила крихітне кошеня, що сиділо на асфальті.

Володимир відразу дав по гальмах і вивернув кермо, щоб нікого не зачепити. Сам він не бачив тварину на дорозі, тож не зупинився.

– Тобі що, жити набридло?! Куди під колеса кидаєшся? – Закричав він на емоціях, відчуваючи, як тіло обдало жаром від страху.

Дівчина лежала на боці, стискаючи кошеня в руках.

– Вибачте, – промовила вона крізь сльози. – Там було кошеня, і я боялася, ви його задавите. Я навіть не встигла подумати. Кинулася одразу.

– Ти як? Не забилася?

– Чоловік вийшов із машини, наближаючись до незнайомки.

Вона була така мініатюрна та акуратна, але не дівчинка вже. Всього років на десять молодша за нього. Очі червоні, налякані, схвильований голос.

– Сідай, підвезу, поки ти ще кудись не кинулася. Пощастило нам трьом. Дивом обійшлося без непоправного.

Дівчина погодилася, і вони разом поїхали на вказану нею адресу. Дорогою розмовляли. Виявилося, дівчину звати Аліна, і вона працює у квітковій крамниці, любить природу та оформляти інтер’єри.

Така ніжна, легка, та ще й добра, судячи з того, що ризикнула життям, не замислюючись, щоб урятувати тварину від коліс автомобіля.

У її компанії Володимир розслабився і став балакучішим, жартував і сміявся. Пасажирка теж підхоплювала розмову, швидко щебетала у відповідь і, коли згадувала щось смішне, починала задихатися від сміху, перш ніж розповісти.

Він навіть не помітив, як двадцять хвилин пролетіли, мов секунда. Давно йому не було так добре просто з кимось поговорити.

– Може, побачимось якось, посидимо в затишному місці, вип’ємо каву? Ну чи пообідаємо, – запропонував Вова, коли під’їхав до будинку Аліни.

– Вибач. Думаю, це зайве. Дякую за все.

– Ну, тоді добраніч. – Чоловік стримано посміхнувся і дочекався, доки знайома зайде до під’їзду.

Дівчина запала Володимиру у душу. Він не міг упокоритися з відмовою, розуміючи, що вона може стати його шансом на щастя до кінця життя. Йому не важко було дізнатися, в якій саме квітковій крамниці вона працює.

Коли наступного ранку Аліна прийшла на роботу, її зустрів кур’єр з величезною коробкою і попросив розписатися в акті про доставлення. Вона зніяковіло взяла посилку. Їй сказали, що це шанувальник.

У величезній бежевій коробці, перев’язаній червоним бантом, лежала чорна вечірня сукня з найніжнішого мережива, туфлі на високих підборах і намисто з блискучим камінням.

Аліна відчула себе героїнею романтичного фільму. Також додавалася записка, в якій Володимир призначив час вечері в найрозкішнішому ресторані міста. Після такого жесту жіноче серце не змогло встояти.

Побачення вийшло приголомшливим. Якби вони прогулювалися парком у звичайних спортивних костюмах і просто розмовляли, вечір все одно запам’ятався б обом, як особливий. Дивлячись на них збоку, не важко було здогадатися, яке між ними панувало тяжіння.

Вечір у чудовому залі дозволив співрозмовникам потанцювати під живу музику та спів солістки. Після першого побачення пара вже не могла розлучитися.

Володимир та Аліна зустрічалися ще на десятках чудових побачень, проводили разом кожну вільну хвилину, дивували один одного подарунками.

Володимир не міг повірити у своє щастя, що дівчина реальна, і вона разом із ним. Щоразу, коли Аліна обіймала його, він не готовий був відпустити її. Почуття зміцнювалися з кожним днем, і весілля не забарилося. Володимир не міг упустити таку дівчину.

Друзі нареченого високо оцінили його вибір.

Але одне в дівчині бентежило – вона неохоче говорила про свою рідню. Її дитинство і сім’я були прихованою темою в розмовах.

Друзі пророкували, що Аліна, як і перша дружина, з ним заради грошей, і обдере чоловіка, як липку, після розлучення.

Володимира цей факт не турбував. Він вважав, що знає наречену досить добре, щоб довірити їй своє життя. Тому церемонія одруження відбулася.

Спочатку Володимир був щасливий у шлюбі. Щодня з радістю повертався додому до дружини й до однорічного сина Альоші. Хлопчик був схожим на обох батьків, добрим, допитливим і спритним.

На час декрету Аліна залишила роботу, займаючись домашніми справами. У помічницях у неї була няня, яка проводила з сином більшу частину дня, доки жінка займалася прибиранням та приготуванням.

Вона сама зберігала домашнє тепло, а не довіряла його чужим людям. Увечері вона з Альошею чекала на главу сімейства за накритим столом.

Здавалося, все у Володимира склалося так, як він хотів. П’ять повних радості та розуміння років подружжя жило разом і ростило синочка.

Але останнім часом Володимир, який став частіше з’являтися вдома серед дня, почав помічати за дружиною дивну поведінку. Вона постійно кудись відлучалася з незрозумілих причин.

Здавалося, щойно була вдома, а тепер зникла. З’являлася вона також раптово й одразу починала щось розповідати, ніби поповнюючи розмовами час своєї відсутності. А раптом вона так Вові зуби замовляла?

Володимир довго чинив опір поганим думкам, але ревнощі настільки кипіли в ньому, що він став підозрювати Аліну в невірності. З ним таке вже було. Ознаки збігалися.

Вдруге чоловік уже не міг змиритися з думками про зраду. Невже йому знову “пощастило”? Тоді Вова звернувся до приватного детектива, встановивши стеження за дружиною.

Той звітував перед наймачем, розповідаючи, що його дружина їздить у певний час в один будинок на околиці міста. При цьому жінка користується послугами одного і того ж таксиста.

Чоловіки припустили, що це для того, щоб меншою мірою скомпрометувати себе. Одну людину легше вмовити чи змусити мовчати, ніж десяток водіїв у місті.

Володимир дізнавався у того самого таксиста, чи він знає, хто живе в тому будинку, але йому нічим не змогли допомогти.

Уражений і ошуканий чоловік придумав план, як вивести невірну дружину на чисту воду. Для його реалізації грошей було достатньо, тому він міг втілити у життя будь-яке бажання.

Володимир заплатив водієві таксі гонорар за місяць і на добу орендував його автомобіль. Він звернувся до професійних гримерів, щоб вони допомогли йому набути потрібного вигляду. Тепер він виглядав точнісінько, як той таксист.

В обідню пору Аліна викликала його телефоном. Володимир на машині таксиста забрав з дому свою дружину, і попрямував за вказаною адресою.

Дорогою він зайвий раз не заводив розмови з жінкою, щоб вона не впізнала його по голосу. Приїхавши на місце він висадив Аліну, що нічого не підозрювала, біля невеликого старого будинку, а сам залишився сидіти в задушливому автомобілі.

Терпіння засліпленого від ревнощів чоловіка вистачило всього на кілька хвилин. Він не витримав болісного очікування.

Вдерся до незнайомого будинку з наміром застати Аліну в обіймах якогось пройдисвіта і висловити обом усе, що думає про їхні брудні витівки в нього за спиною. Але те, що постало перед його очима, шокувало Володимира.

Аліна допомагала немічній старенькій переміститися в крісло з ліжка, щоб поміняти брудну постіль.

– Вова? – скрикнула жінка, не чекаючи побачити чоловіка, та ще й в одязі таксиста. – Чому ти тут?

– Вибач, заради бога, – збентежено промовив він, дивлячись на стареньку. – Я не знав… не думав, що тут ви будете.

– А що ти тоді думав?

– Примружившись, спитала дружина, спритно заправляючи невелике ліжко свіжою ароматною білизною.

– Що, вирішив перевірити мене на вірність? Думав, я до коханця регулярно бігаю? Який же ти в мене недовірливий, – пожурила його дружина і поцілувала в щоку.

– Бабуль, це мій чоловік, про якого я тобі розповідаю. А коли він тепер про все знає, можна буде і з Олексієм нашим тебе познайомити. Тільки з ним спокою не буде – він такий непосидючий.

– Нічого, люба, – насилу промовила бабуся Віра. – Я давно не тримала на руках дитину. Ти останньою була.

– Це моя єдина родичка, бабуся, татова мама. Бабуся Віра. Батьків моїх не стало, а вона мене одна виховувала. Вибач, що не сказала одразу. Соромно було. Ти ж такий солідний…

Все залицявся до мене, грошей не шкодував. Я боялася, якщо розповім про хвору бабусю, ти вирішиш, що я нахлібниця і всю рідню за собою посаджу на твою шию.

Тому й мовчала. Раніше не часто в гості приходила, але нещодавно бабуся лягла. Сама майже нічого не може. Ось я і стала їздити потай, годувати, прибирати…

– Та що ж я, покидьок якийсь, чи що? Люба, як ти могла так довго від мене це приховувати? Вона ж твоя рідна людина! – Володимир поцілував у скроню дружину, що клопотала по будинку.

– Не хвилюйтесь, бабусю, більше вам не доведеться сидіти тут на самоті. Ми вас заберемо до себе. Житимемо всі разом, адже ми сім’я.

З того часу бабуся Віра переїхав до великого будинку, де в її розпорядженні була простора світла кімната та доглядальниця.

В оточенні дбайливих родичів старенькій полегшало. Аліна часто вивозила її у візку на прогулянку у двір.

Альоша порозумівся з бабусею і любив сидіти з нею на ліжку, та гладити врятованого матір’ю кошеня, що перетворилося на здорового кота.

Володимир більше ніколи не засумнівався у своєму щасті, і був радий такій відданій, та вірній дружині. Виявляється, багатіям також буває не солодко. Не дарма ж кажуть, що не в грошах щастя…

Можливо, хтось зі мною не погодиться, назве це казкою, чи нісенітницею… Та в житті й не таке трапляється, тож, читайте з задоволенням. Пишіть коментарі, робіть репости, ставте вподобайки.