Увечері в маленькій кухні пахло смаженим м’ясом та цибулею. Наталя стояла біля плити, методично перевертаючи котлети.

Золотава скоринка покривала кожну з них, а всередині таївся соковитий, запашний фарш. Вона готувала про запас – цілу гору котлет, щоб вистачило на тиждень.

Чоловік Сергій завжди скаржився, що в офісному буфеті не смачно годують, ось вона й намагалася.
Маленький Костик сидів за кухонним столом, бовтаючи ногами.

– Мамо, я їсти хочу! Коли котлети будуть?

– Потерпи, сонечко. Останню партію досмажую.

Увечері хлопцеві вдалося перехопити котлету, але наступного дня щось пішло не так.

Вранці Сергій, як завжди, збирався працювати. Наталія помітила, як він знову набиває свій портфель контейнерами:

– Сергію, ти що, знову всі котлети забираєш? А нам із Костиком що залишиться?

– У мене важлива презентація, – буркнув він, запихаючи в портфель і банку компоту. – Перекусіть макаронами.

В офісі Сергій швидко роздав вказівки:

– Марино, зробиш за мене квартальний звіт?

– Сергію Івановичу, у мене своєї роботи повно…

– Дві котлети й компот, – він демонстративно відчинив контейнер, звідки йшов неймовірний аромат.

– Три котлети, – примружилася Марина.

– По руках!

До обіду його стіл перетворився на місце паломництва працівників. Презентацію робив Вітя з бухгалтерії за чотири котлети та склянку компоту.

Річні розрахунки взяла Ганна Петрівна за шість котлет. Графік склав практикант за одну котлету – молодий, недосвідчений у котлетній торгівлі.

Вдома Наталя дивилася в порожній холодильник:

– Костику, доведеться нам з тобою знову макарони їсти…

– Мамо, я ще котлетку хочу! – запхикав син.

– Чому тато все забрав?

Увечері вибухнув скандал:

– Ти зовсім совість втратив? – кричала Наталя.

– Дитина голодна, а ти котлетами своїх колег годуєш!

– Я працюю, між іншим, гроші в будинок приношу!

– Які гроші? Ти роботу на інших перекладаєш за мої котлети! Мені все розповіли!

– Це називається делегування повноважень, – поважно заявив Сергій.

– Значить так, – очі Наталії небезпечно звузилися. – Або ти припиняєш свій котлетний бізнес, або я дзвоню твоєму начальнику, та розповідаю, як його провідний менеджер працює.

Сергій зблід:

– Ти не посмієш…

– Посмію. І ще як посмію. Вибирай – чи звільнення, чи чесна робота.

Наступного ранку в офісі Сергій вперше за довгий час сам сів робити звіт. На моніторі цифри плуталися, графіки не сходилися. З сусіднього відділу долинав запах чужих котлет – це Марина пригощала колег домашньою їжею.

– Марино, може допоможеш… – почав було Сергій.

– Ні, – відрізала вона.

– У мене сьогодні свої котлети.

Увечері Наталя зустріла чоловіка з посмішкою:

– Ну як, трудовий день?

– Втомився, як собака, – зізнався Сергій.

– Слухай, а навчи мене котлети робити? Здається, настав час братися за розум, і самому працювати… І готувати теж.

Маленький Костик радісно уплітав котлету:

– Мамо, а чому тато тепер сам собі їжу готує?

– Тому, що котлетна валюта більше не в ходу, синку, – підморгнула Наталя.

– Зате тато тепер справжнім фахівцем стане.

Чутки офісом розлетілися швидко. До кінця тижня вже всі знали, що Сергій Іванович, гроза дедлайнів та король делегування, тепер загинається над звітами сам.

– Івановичу, що трапилося?

– Зайшов до нього програміст Женька.

– Котлети скінчилися?

– Відчепись, – буркнув Сергій, не відриваючи погляду від монітора.

– У мене баланс не сходиться.

В кабінет заглянула начальниця відділу:

– Сергію, чому звіти почали приходити із запізненням? І в них стільки помилок…

– Розберуся, Ольга Михайлівно, – промимрив він, відчуваючи, як червоніють вуха.

Вдома теж було не солодко. Наталя демонстративно готувала лише на двох із Костиком:

– А ти, любий, сам собі приготуєш. Ти ж у нас тепер кулінар-початківець.

Сергій стояв біля плити, намагаючись повторити рецепт дружини. Котлети виходили сирими всередині, то підгорілими зовні.

– Тату, твої котлети не смачні, – морщився Костик.

– Зате чесні, – хмикала Наталя. – Без присмаку чужої роботи.

Якось увечері, коли Сергій знову намагався освоїти кулінарне мистецтво, на кухню зайшла Наталя:

– Не правильно фарш замішуєш. Цибулю потрібно дрібніше різати.

– Навчиш? – з надією глянув на неї чоловік.

– А роботу свою навчишся робити?

– Вже навчаюсь. Знаєш, як тяжко все самому розгрібати?

– А ти думав, твої колеги даремно котлети за роботу беруть? Може, вистачить шукати легеньких шляхів?

Сергій зітхнув:

– Ти маєш рацію. Я… я завтра піду до Віктора, попрошу, щоб з програмою допоміг розібратися. По-людськи попрошу, без котлет.

Наталія посміхнулася:

– Ну, тоді дивися, як треба фарш правильно замішувати. І цибулю, ось так ріж…

Через місяць в офісі на Сергія чекав сюрприз. На столі стояв контейнер із котлетами та записка від дружини: “Тепер ти їх заслужив. І не надумай змінюватися!”

– Ого, фірмові котлети повернулися! – зрадів Віктор. – Поділишся?

– Поділюсь, – кивнув Сергій. – Просто так поділюся. Тому що ти мені з роботою допоміг, по-дружньому.

– А компот? – примружився Віктор.

– І компот буде. Наталя передала. Сказала, що справжня дружба, краще за будь-яку котлетну валюту.

Увечері вдома пахло смаженим м’ясом. Наталя та Сергій стояли біля плити разом, перевертаючи котлети та сміючись над недавнім минулим

– Мамо, тату, а що ви завтра візьмете на роботу? – поцікавився Костик.

– Котлети, синку, – підморгнув Сергій. – Тільки тепер не для обміну, а для душі.

В офісі щось невловимо змінилося. Марина перша зауважила: тепер у Сергія на столі завжди стояв великий контейнер із котлетами – для всіх.

– Частуйтесь! – казав він. – Ми із дружиною разом готували.

– Без каверзи? – Косилися колеги.

– Без каверзи. Просто дякую, що навчили мене працювати.

Ольга Михайлівна не могла повірити своїм очам – звіти почали надходити вчасно, і в них більше не було помилок.

– Сергію, вас ніби підмінили, – хитала вона головою.

– Просто припинив шукати короткі шляхи, – посміхався він. – Виявляється, коли сам розумієшся на роботі, вона цікавішою стає.

Додому тепер поверталася інша людина. Не той хитрий ділок із портфелем, набитим котлетною валютою, а стомлений, але задоволений фахівець.

– Тату, розкажи про роботу! – просив Костик за вечерею.

– О, сьогодні я таку складну програму опанував! – пожвавлювався Сергій. – Віктор показав нові функції…

Наталя слухала їхні розмови, та посміхалася. На кухні вже не пахло нескінченною гарячою котлетою – тепер вона могла вибрати й інші страви.

– Знаєш, – сказав якось Сергій до дружини, – я тут подумав… Може, нам кулінарні курси разом пройти? Раз вже я у смак увійшов.

В офісі також відбулися зміни. Тепер в обідню перерву співробітники збиралися разом. Усі ділилися домашньою їжею, та обговорювали роботу.

– А пригадуєте котлетну біржу? – сміялась Марина.

– Як забути! – підхоплював Віктор. – Я за чотири котлети цілу презентацію робив.

– Краще розкажи, як ти вчора з новим проєктом намучився, – підморгував Сергій.

Якось у п’ятницю Наталя вирішила відвідати чоловіка на роботі. Зайшла в офіс, та завмерла: Сергій захоплено пояснював щось молодому практиканту.

– Ось дивись, – казав він, – якщо так зробиш, система зависне. А треба… ось!

– Сергію Івановичу, дякую! – радів хлопець.

– А можна я вас ще дещо запитаю?

– Звісно! Тільки давай по обіді. До речі, пригощайся котлетою – за рецептом моєї дружини.

Увечері вдома Наталя обійняла чоловіка:

– А ти змінився.

– На краще?

– На краще. Тепер ти не торгуєш котлетами, а знаннями ділишся.

Костик, уплітаючи вечерю, гордо заявив:

– А я в школі розповів, що мій тато найрозумніший. І котлети робити вміє!

Сергій розсміявся:

– Головне, синку, я зрозумів: не можна інших роботою вантажити, щоб самому легше було. Треба самому вчитися та рости.

– І котлети смажити! – додав Костик.

– І котлети, – погодився Сергій.

– Тільки тепер вони у нас не валюта, а просто смачна вечеря. Справді, Наталко?

Наталя кивнула. Їх “котлетна історія” навчила головного: немає нічого важливішого за чесну працю, і справжні стосунки – без хитрощів і підступів.

КІНЕЦЬ.