Чоловік усе бігає навколо своєї мами, намагаючись догодити, виконати її забаганки, а мене це напружує. Мене бісить нелогічність ситуації, яку свекруха сама створила і не хоче нічого міняти.

Мамі чоловіка зараз сімдесят п’ять років. Має інвалідність, і взагалі зі здоров’ям не все гаразд. По-доброму, її треба забрати вже в місто, щоб наглядати за станом і надати в разі чого своєчасну допомогу.

Але тут і криється головна проблема. Свекруха переїжджати не хоче. Вона звикла жити у своєму будинку, який не хоче міняти на квартиру.

– Куди я поїду? У мене тут все життя пройшло, у мене тут город, у мене тут худоба, як я все це кину? Ні, не поїду, тут помру.

Ось через цей город та худобу основні проблеми у нас і трапляються. Наша родина не бідує, вже на продуктах точно не економимо. І нам з її городу та господарства не треба нічого.

Ми цілком здатні прогодувати й себе, і її. Але свекруха тримається за свій город, за двох своїх облізлих кіз і десяток курей, наче як за дітей.

Причому їй через здоров’я вже важко з цим господарством справлятися. Підіймається тиск, хвора спина та купа інших болячок, які самопочуття не покращують.

Але вона продовжує наполегливо стверджувати, що це все їй треба. Ще й нас приплітає.

– Ось, кажуть не потрібен їм мій город! А як овочі та ягоди є, так у перших рядах біжать, – нахабно перевертає свекруха.

Вона сама щоразу намагається нам щось ткнути, хоч нам це і не потрібно. У нас ринок під будинком, можемо все це свіже та смачне самі купити.

Але доводиться брати, бо свекруха одразу в сльози, адже вона старалася, а нікому це не треба, всю душу вимотає, простіше погодитись.

А потім вислуховувати, що як жерти, так ми перші, а як допомагати – “навіщо тобі цей город”. А мені цей її город вже поперек горла стоїть.

Вона сама, коли спека, нічого зробити не може, літо взагалі не її час, так вона дзвонить нам з чоловіком і плаче, що треба зробити те, треба зробити це, а в неї сил немає. Приїжджайте, допомагайте.

Нам до неї їхати годину, якщо без заторів. Тож нам ще й після роботи це робити пропонується. Про вихідні вже мовчу. Ось треба нам це?

А якщо ми відмовляємося їхати, то вона потім увечері починає надзвонювати, як погано почувається, бо напрацювалася, від нас же допомоги не дочекаєшся.

Я б вже давно поставила питання – або переїдь, або не скаржся, але чоловік може тихо бурчати та все одно кидається мамі на допомогу.

Мені зі свекрухою жити під одним дахом не хочеться, але я розумію, що цього не уникнути. Вона не молодшає, особливо з її викрутасами, щоб нам на зло.

Та й обходиться нам її господарство в копієчку. На зиму дрова купи, нарубай, склади, корм худобі купи, курник утепли, теплицю постав і так далі. Витрати виходять серйозні, а навіщо?

Щоб свекруха й далі сиділа у своєму селі та мозок нам проїдала. Як же мене її упертість дратує!

КІНЕЦЬ.