– Що ти сказав?

– Тетяна не відволікалася від комп’ютера, бо ж, за великим рахунком, їй було не цікаво, що сказав чоловік.

Запитала його просто так, щоб не стояв «над душею».

– Я сказав, що Олексій кличе нас цього року до себе в гості, поїдемо?

– Куди?! До твого Олексія, який хтозна де живе?! У горах?

– Так прямо в горах! Вигадаєш теж, – Сашко розсміявся.

– Ну на Прикарпатті він, але не прямо горах – там ліс, риболовля, гриби, ягоди… Поїдемо у відпустку?

– Так їдь, хто тебе тримає? А я краще на морі відпочину.

– Тетяна задоволено посміхнулася, уявивши, як лежатиме на білому шезлонгу – засмагла, самотня і вільна.

А може, і з молодим аніматором пофліртує на дозвіллі. Просто так… Не переходячи межі.

Від такої картини їй стало радісно на душі.

– Шкода. На морі ти сто разів була, а ось гори не бачила, – сумно глянув на неї Сашко.

– Ага… І з ведмедями не зустрічалася, – додала дружина і знову сіла за комп’ютер. – І не шкодую, до речі. Гаразд, не заважай. Тим більше, я забула тобі сказати – відпустку мені на кінець вересня поставили, тож у липні-серпні, коли тепло, я не зможу.

Тетяна не вважала своє сімейне життя невдалим – вона сама про таке й мріяла в юності.

А хотіла вона від життя трохи і основне – це знайти забезпеченого чоловіка, вийти за нього заміж і жити в достатку, а не рахувати копійки від зарплати до зарплати, як її батьки.

– Ну це ж якими треба бути, щоб п’ятьох дітей народити, а потім не знати – де взяти грошей, щоб їх одягнути, взути, нагодувати, не кажучи вже про те, щоб вивчити, – ще у школі Тетяна почала подумки осуджувати своїх батьків.

– Яка радість і самим батькам і дітям, якщо молодшим доводиться доношувати одяг старших, а спати лягати на одному ліжку чи дивані, – обурювалася вона про себе.

Такого життя Тетяна нізащо собі не хотіла.

Та хіба це життя?!

І батько, і мати працювали на двох роботах і приходили додому дуже втомлені.

Батьку добре, він міг повечеряти і спати лягти. А ось матері доводилося ще й мити, прати, готувати, доки Тетяна з сестрою не підросли.

До старших класів Тетяна вже мала у голові чіткий план свого майбутнього життя у вигляді двох варіантів.

Перший – отримати затребувану професію, щоб твердо стати на ноги й заробляти собі на більш-менш безбідне життя.

Другий – вийти заміж за багатого чоловіка, народити йому не більше двох дітей і жити за його плечима, у фінансовому плані, як за кам’яною стіною.

При цьому ні про яке шалене кохання вона не мріяла. Це її батьки, за розповідями мами, одружилися з великого кохання. І результат? Саме так! Сумний.

А Тетяна хотіла мати можливість купувати якісні продукти, одягатись у нормальні речі, жити в сучасній просторій квартирі і… Може навіть їздити на особистому автомобілі.

Другий варіант Тетяні подобався більше, але вона, як дівчина розумна, вирішила для підстраховки почати з першого – вивчитися на кухаря.

Адже кухар – професія завжди затребувана.

А якщо репутацію собі заробиш, то і в елітні заклади можна влаштуватися, вигадувати рецепти від шеф-кухаря.

До вісімнадцяти років Тетяна працювала в кафе, а ввечері бігла на підробіток – прибирати два поверхи офісного приміщення.

Втомлювалася, звичайно, зате з урахуванням безкоштовного харчування, грошей вистачало на оренду невеликої квартири-студії і на більш-менш пристойне життя.

Хоча, зрозуміло, не про такий рівень життя Тетяна мріяла.

Шкільна подруга, Маринка, яка вийшла заміж за їхнього однокласника, не розуміла Тетяна.

– Та ну! Кухарем все життя тепер будеш? Як наша тітка Софія станеш? – скривила ніс подруга, згадавши не дуже гарну годувальницю. – Такою зовнішністю, як у тебе, треба інакше розпорядитися. З таким обличчям та фігурою можна ого-го як жити!

– Не зрозуміла… А як жити за рахунок зовнішності? – засміялася Тетяна. – Нареченого багатого знайти? Так їх не видно щось… Або бідні або одружені клеяться. А мені ні ті, ні інші не потрібні.

– Та годі тобі. Інші варіанти є. Он, Віру з паралельного класу, пам’ятаєш?

– Це пухкенька така, руденька?

– Ну так. Саме вона. Так ось знайшла собі одруженого, але багатого. Так ось він за її молодість та-а-ак її забезпечує… І квартиру їй купив, і одягає, як лялечку і гроші на такі витрати дає, що Віра ще й молодшій сестрі допомагає… Так це вона не така гарна, як ти…

– Ні. Таке мені не піде. Я сім’ю хочу справжню. З чоловіком. З дітьми.

– Ну так виходь заміж, як я.

– Ні-і-і… Так я теж не хочу. Нажилася з батьками.

– Ну треба ж! Вся ти, прямо “не така, як всі” Так і залишишся одна! – шкільна подруга розсердилася і різко зупинила розмову. – Ну добре бувай. Мені ніколи.

Тетяна і справді була гарною.

Тому й охочих познайомитися в дівчини було чимало – це і колеги по роботі, і охоронці в офісі, куди вона бігала на підробіток і випадкові перехожі, які наважуються попросити номер телефону в красуні.

Але це було не те.

Як вона й казала подрузі, це були або молоді чоловіки, які живуть, як і вона на орендованих квартирах або з батьками.

З Сашком вона познайомилася випадково та несподівано.

Вона, як завжди, вирушила ввечері на підробіток.

Точніше, не так як завжди.

Вона трохи заслабла і тому був поганий настрій.

І саме тому вона вперше пішла на роботу в такому вигляді – у стареньких штанах і вицвілій футболці.

А ще – о Боже! Абсолютно без макіяжу. Ось, як вмилася, прийшовши з основної роботи, зібрала волосся в хвіст, так і пішла.

– О, вибачте, що налякав, – сказав високий молодий чоловік, коли Тетяна підстрибнула від переляку, почувши звук дверей, що відкриваються, в кабінет директора організації. – Я на секундочку… Документи заберу і йду…

Тетяна підняла очі і почервоніла від збентеження за свій зовнішній вигляд. Адже раніше вона навіть сміття не виносила, не підфарбуючись.

А тут…

На неї дивився гарний, доглянутий чоловік.
І важливо те, що цей чоловік – директор компанії, що займає кілька офісних кімнат.

А ще головніше, Тетяна чула від охоронців, що, нібито в нього, у директора, нещодавно важкий розрив із дружиною стався.

Що впіймав він її за зрадою напередодні весілля.
Впіймав і не пробачив, скільки вона до нього прямо сюди, в офіс не бігала… Принижувалась. Ледь не на коліна ставала.
– Та нічого страшного… Не злякалася я, – посміхнулася Тетяна і відійшла вбік від столу. – Мені вийти?

– Ні… Ви мені не заважаєте … – чоловік глянув Тетяні в очі і… Зупинився. – Ну нічого собі… Який у вас приголомшливий колір очей… Вперше бачу такий, вибачте…

– Ну так… Рідкісний. Горіхово-медовий колір називається. Я сама досі дивуюся, коли в дзеркало дивлюся. – засміялася Тетяна. – І, багато хто питає, чи не лінзи це… Так от я вам одразу скажу – ні. Не лінзи.

– А ви давно у нас працюєте? – чоловік явно не поспішав шукати потрібний йому документ. – Я Олександр Сергійович. Ну так, як ми безпосередньо з вами не стикаємося по роботі, то для вас я просто Сашко.

– Добре, Сашко. А я для вас просто Тетяна, – посміхнулася дівчина, розуміючи, що ось воно!

Ось цей чоловік, якого вона шукала і якого чекала.

Олександр, звісно, старший – йому цілих тридцять років.

Зате він забезпечений – фірма його батька, а він сам генеральний директор.

У Сашка – чудова квартира і дорогий автомобіль.

Сашко жодного разу не був одружений.

І, найголовніше, він закохався у Тетяну з першого погляду.

Точніше, не зовсім так.

Зачепила його дівчина з першого погляду. А ось те, що він закоханий і готовий запропонувати руку й серце, Олександр зрозумів за місяць.

Але він не став поспішати з освідченням.

Чоловік був досить дорослим, щоб розуміти – одна справа закохатися, а інша – жити разом, та ще й дітей спільних мати.

Проте ще за кілька місяців Сашко вирішив, що Тетяна – майже ідеальна кандидатура для того, щоб стати його дружиною й матір’ю його дітей.

І, в принципі, потім він жодного дня не пошкодував про це.

А ось Тетяна… Важко сказати.

Ні, звісно, вона не шкодувала про свій вибір.

Адже Сашко забезпечив їй те саме життя, про яке вона мріяла.

Навіть на права здала і тепер їздить на своїй особистій невеликій, але потужній машині.

З роботи кухарем вона звільнилася, пройшла курси і тепер працювала більше для душі в недалеко розташованому офісі, виконуючи не важку паперову роботу.

У вільний час займалася собою – спілкувалася з приятельками, відвідувала фітнес клуб.

Виховала двох, як вона і мріяла, дітей, які вже дорослі і самостійні.

А те, що вона ніколи не любила чоловіка, так це діло десяте.

Вона вважала такі відносини найправильнішими – чоловік любить, а дружина дозволяє себе любити.

Щоправда, останнім часом Сашко почав її дратувати. Навіть його любов, турбота та ніжність стали здаватися зайвими.

Набридли чи що?

Інколи хотілося послати куди подалі чоловіка, коли він каву з ранку в ліжко на столику приносив.

І ось сталося те, що сталося.

Знайшовся дружбан Сашка – Олексій, який жив десь на Прикарпатті.

– Приїжджайте, тут краса у нас! – запросив він їх з дружиною.

– Поїдеш? – Сашко поставив питання суто риторично, знаючи, що та відповість.

– Та прямо… Ще не вистачало мені того. Я краще на морі відпочину. Та й відпустка у мене у вересні…

Сашко поїхав до друга наприкінці липня, пообіцявши повернутися за десять днів.

– Ну як ти там? – зателефонував він, добравшись до місця. – А ми завтра в ліс ідемо з мужиками… Порибалимо на річці… Так що не хвилюйся. Там не буде зв’язку.

А Тетяна не хвилювалася. Навпаки, вона насолоджувалася самотністю й свободою.

– Як шкода, що Олексій щороку такі канікули мені не влаштовував! – думала Тетяна, вперше усвідомивши, що вона прожила все життя поряд з, по суті, чужою людиною. – Яка краса… Як чудово без чоловіка жити!

Тетяна задумалася про те, чи правильний вибір зробила тоді – на початку життєвого шляху.

Ну, живе вона в достатку, це так. Але ж так і не дізналася, що таке кохання. Навіть у виснажених роботою матері з батьком очі іскрилися, коли вони дивилися один на одного.

І шкільна подруга, яка все життя на ринку торгує, і в неї теплішає погляд, коли вона про чоловіка говорить.

А вона? Тетяна?

Нічого близького вона не має.

У її душі було порожньо та холодно.

Навіть дітей вона начебто любила, але тільки тому, що так треба.

А вже Сашко… Це просто діловий партнер у житті. Чужа людина.

– А може я найголовнішого в житті так і не дізналася – помчала не по тій дорозі, налякана бідним дитинством?

Тільки надвечір Тетяна згадала, що Сашко обіцяв сьогодні повернутися, але так і не приїхав і навіть не подзвонив.

– Набрати чи що? – подумала жінка, засинаючи. – Ай, ні завтра наберу.

І заснула блаженним сном…

А назавтра згадала про чоловіка пізно ввечері, засидівшись після роботи з подругою в кафе.

– Телефон абонента вимкнений або знаходиться поза зоною доступу, – сказав приємний дівочий голос, коли Тетяна три рази набрала номер чоловіка.

– Ну й гаразд… – махнула вона рукою. – Не маленький, у лісі не заблукає, та й не один же він.

Тетяна, прокинувшись, чомусь поїхала не на роботу, а на набережну. Ще здалеку вона побачила натовп. Люди метушилися і показували рукою у бік річки.

У Тетяни було якесь погане передчуття.

Вона помчала до людей, уже розуміючи, що там трапилося щось погане і це погане стосується її.

Жінка глянула туди й побіліла від побаченого.

– Он звідти принесло його! Звідти він і приплив! А ви бачили його? Он, дивіться, на човні його вже підвозять…

Тетяна дивилася, як підпливає човен і бачила знайому сорочку чоловіка, а потім впізнала його руку, таку рідну з такою знайомою каблучкою, подарованою Сашкові батьком, на середньому пальці.

А потім… Вона побачила його обличчя…

– Сашко-о-о! – закричала Тетяна.

Смикнулася, щоб побігти до нього, врятувати, зігріти.

І… Прокинулася зі сльозами на очах.

– Сашко… Сашко… – вона схопила телефон і знову набрала знайомий номер.

І знову – поза зоною.

– Що робити? Куди дзвонити? От недолуга! Вона навіть назву села не спитала, де цей Олексій живе… Де шукати чоловіка?!

Тетяна металася по квартирі, серце стискалося від туги та тривоги. Перед очима поставали картини – одна одної страшніша.

– Що робити? Що робити? – І на роботі вона не змогла відволіктися – все валилося з рук.

І вона нескінченно, в сотий, у двохсотий раз набирала номер чоловіка, який так само був поза зоною.

І раптом, по обіді її телефон булькнув вхідним повідомленням:

«Кохана, що ти мене загубила, чи що? Затрималися в лісі – розповім під час зустрічі. Виїжджаю. Увечері чекай.»

Хвиля щастя, радості й неймовірного вбрання нахлинула на жінку. Ніколи в житті їй не було так легко та добре на душі. Вона перечитувала повідомлення і готова була розцілувати кожну літеру в ньому.

– Павло Іванович! – сяючи, заскочила вона до шефа. – Відпустіть мене додому. Мені треба терміново!

– Не зрозумів… Ти що мільйон доларів виграла? Що за радість? – відпускаючи, спитав начальник.

– Чоловік приїжджає! – вигукнула на ходу Тетяна.

– Ну і ну… Дивовижні справи твої, Господні! – дивився вслід, ледь не підстрибуючій жінці, шеф. – Наче завжди така спокійна й холодна була. А тут… Хай би до коханця помчала. Дружині потрібно розповісти ввечері – не забути.

– Сашко! – Тетяна кинулася до чоловіка на шию, як тільки він, пропахлий димом багаття та якоїсь романтики, зайшов ввечері в квартиру.

– Привіт, кохана. Я теж скучив. – він обійняв дружину і уважно глянув у її горіхово-медові очі, які зараз сяяли так, що здавалися золотими.

Прийнявши душ, він вирушив у вітальню і здивувався.

Дружина приготувала для нього сюрприз – романтичну вечерю при свічках.

Штори були закриті, в мерехтливому світлі свічок з підносом у руках, витончено рухаючись під звуки східної флейти, випливла його королева.

Її досі бездоганна, гнучка постать була майже відкрита погляду – прозорі широкі шаровари не приховували довгих і струнких ніг.

– Ох, ну нічого собі! – Олександр сів на стілець. – Це куди я потрапив? У казку? Боже ти мій, Тетянко, ти дивовижна! Я так люблю тебе!

– Я знаю… І я… Я дуже люблю тебе, – щиро відповіла дружина.

– А я теж знаю. Ти завжди мене кохала. Просто не знала про це, – посміхнувся він.

– Сашко. Я ж не жартую, – золотий горіхово-медовий погляд проникав у саму душу чоловіка. – Ти мені потрібен будь-який, хоч із грошима, хоч бідний, розумієш?

– Так розумію. Адже й ти мені потрібна будь-яка. Хоч худа, хоч яка, хоч зі зморшками. Так що ми найщасливіша пара на землі?

– Так, найщасливіша…

КІНЕЦЬ.