— Пані, не знаєте, автобус уже пішов? — до зупинки підбіг захеканий чоловік.

Чоловік, десь 50-ти років, у куртці та розтягнутих штанях, на плечі пошарпана сумка. Обличчя просе, з вусами. Лариса Андріївна вуса завжди не любила, тому відвернулася так і не відповівши.

— Жіночко, Вам що, важко сказати? Автобус останній пішов чи ні? Ви ж на автобус чекаєте? — чоловік віддихався і кинув важку сумку на лаву поруч з Ларисою Андріївною.

— Нічого й нікого я не чекаю, — роздратовано відповіла вона. Потім подумала, хто знає, що це за людина, і відповіла пом’якше:

— Якийсь автобус пішов хвилин п’ять тому, я не звернула уваги.

— Ну все! — чоловік сів на лаву так, що Лариса Андріївна злякалася, що лава зараз розвалиться. — А ви теж запізнилися? — продовжив чоловік.

От же причепився! Лариса Андріївна обсмикнула плащ і вирішила йти додому, пізно вже. Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому. Стало якось душно та самотньо, ніколи з нею такого раніше не було.

Все життя Лариса Андріївна прожила сама і була дуже щаслива. Подруги заміж повиходили, дітей народжували, а їй зовсім цього не хотілося. Як згадає — мати в селі тих дітей “планувала” одне за одним. Потім трьох до інтернату віддала, а Лариса — старша, до міста втекла.

Закінчила училище, вивчилася на бухгалтера та все життя у центральному ресторані міста відпрацювала. Спочатку вона була просто бухгалтером, потім до самої пенсії головний бухгалтером. Весілля, ювілеї, нудно не було.

Зарплатня була хороша, смачна їжа, квартиру купила, на відпочинок їздила та іншого життя Лариса Андріївна не хотіла.
Але рік тому новий господар ресторану заявив, що Лариса Андріївна не знає нових методів роботи і багато чого його не влаштовує. Її відправили на пенсію, хоч сама Лариса Андріївна не збиралася.

Спершу вона почала шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують, їй не подобається, а те, що подобається, там потрібні молоді. Плюнула, та й гаразд. Подушка безпеки в неї є невелика, але вистачить. І пішла на пенсію без сумнівів.

Спочатку все було просто чудово, вона жила без жодних планів, не ставила будильник, їздила на екскурсії і навіть ходила до парку на заняття скандинавською ходьбою. Але раптом їй все це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавку біля автобусної зупинки.

Машини їхали, миготіли, йшли люди, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, наче її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто. І воне живе своїм життям, а її життя не має жодного значення! І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині! І раптом цей чоловік!

— А що, вам теж нема де ночувати, а, жіночко? Я якось тут до ранку на лавці ночував, вранці поїхав. Я за містом живу, ось зміну відпрацював — спізнився, тоді ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, у мене бутерброди є з ковбасою, ти це… жіночко, сідай, не бійся, не вкушу. Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаса, а я зараз термос дістану, і ми чаю гарячого поп’ємо, з цукром, зігріємось.

Чоловік так раптом перейшов на «ти» і сунув бутерброд в руку Ларисі Андріївні. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що страшенно хоче їсти.

Вона не вечеряла, та й в обід майже не їла. І вона відкусила шматочок, а смачно як! Вона давно не купувала ковбасу — на дієті сидіти намагалася, а тут хліб ароматний, а ковбаска, мммм!

Чоловік весело засміявся.

— Ну що, смачно, га? Тримай, ось я чай налив, дивися гарячий. Тебе як звати?

— Лариса Андріївна, — з набитим ротом відповіла вона, і чоловік радісно кивнув.

— Лариса, значить! А я — дядько Митька, ой, тобто Дмитро я, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, ось тепер в охороні добу — три. І нічого, нормально, мати, правда, у мене хворіє, стара стала, от на ліки їй і працюю, може поживе ще. А родина була та й загула, син виріс, дружина пішла до іншого, загалом — живу та живу! — він зітхнув, усміхнувся, але очі раптом стали сумними.

— А тобі, Ларисо, далеко до дому? Хочеш я тобі на таксі дам? Мені дуже далеко, вони за місто вночі не везуть, назад клієнтів немає, а подвійний тариф занадто дорого. А тобі вистачить, — дядько Митька дивився на неї і посміхався, і Лариса раптом згадала, що в школі у неї був друг, Колька, вона була завжди голодна, а він приносив до школи бутерброди і годував її.

І так само дивився, як цей чоловік, по-доброму, вона зараз себе раптом молодим дівчиськом відчула, ніби й не було цього життя, не було ресторану, і це не її відправили на пенсію. Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм і раптом сказала, сама від себе навіть не чекала!

— Ходімо до мене, дядьку Митька, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій будинок, і їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і пішли, тільки поводься чемно, бо рука у мене важка, не дивись, що не молода!

Чоловік здивувався, здивовано на неї подивився, потім на будинок за спиною, потім знову на Ларису Андріївну.

— А чого ти тут сиділа? Чого чекала?

— Нічого я не чекала, нема чого чекати більше, ти йдеш, чи ні? — Лариса Андріївна обернулася і попрямувала до будинку. Дмитро Іванович заметушився, потім узяв сумку.

— А як же? Та незручно! Та я… та ти не подумай, я на підлозі, у куточку, а вранці одразу поїду. Дякую, а то холодно, — Дмитро Іванович йшов за Ларисою, здивовано мотаючи головою.

Вранці Лариса прокинулася від дивного стуку. Вийшла з кімнати — Дмитро вже підвівся, він спав на кухонному дивані, і щось лагодив у туалеті.

— У тебе, Ларисо, бачок тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заробив? — Він посміхнувся, а вона здивувалася.

Стоїть перед нею чужа людина у майці, волосся сиве наполовину, вологе — мабуть тільки вмився. А їй радісно та тепло на душі, незрозуміло від чого.

— Ну що, ідемо снідати, дядько Митю, і справді заслужив. Яєчню з помідорами будеш? — Лариса посміхнулася. — У мене, доречі, пралка теж погано працює, підтікає. І ще …

Так і залишився Дмитро Іванович у Лариси Андріївни до своєї робочої зміни. Подзвонив матері, у тієї все гаразд виявилося, і залишився. Живуть вони тепер удвох.

Дмитро Іванович на роботу ходить, добу за три. А Лариса чекає на чоловіка і готує йому жульєни та страви ресторанні. Митька цілує їй руки.

— Ларисо, я зрозумів, це ти мене чекала, адже я не випадково спізнився, ось доля! Вибач, ти була така самотня, я не зміг тебе залишити одну. Все життя прожив, а не знав, що так кохати зможу, як же мені пощастило!

До мами його вони часто їздять, їй хоч майже вісімдесят років, а вона ще спритна. Лариса перед нею себе зовсім дівчиськом відчуває. А за сина як рада Марія Павлівна. Нарешті й у її Митька є щастя, заради кого жити.

КІНЕЦЬ.