У моєї подруги, Свєти, виявили жа хливу хво робу. Вона каже, що нічого з цим не робитиме.

Вилікується – добре, ні – ну … значить, так їй судилося. Справа в тому, що Світлана моя подруга дитинства.

Ми з нею разом ходили до школи, більшу частину дня до мого заміжжя проводили разом. Я вийшла заміж і переїхала з чоловіком до міста, а Світлана залишилася в селі зі своїм чоловіком.

У Свєти двоє синів, у мене одна дочка. Ми з чоловіком виховали її дуже самостійною та відповідальною дівчинкою.

А ось у подруги все навпаки. Чоловік Світлани нещодавно повернувся з Італії, він там більше 15 років пропрацював.

Йому там вже 60 виповнилося, ось Семен і вирішив залишити ту справу та повернутися до сім’ї.

Чоловік привіз з собою rроші, доволі нескромну су му.

І Світлана одразу взялася думати, які ще є потреби у її синів, а ті знали, чого у мами попросити: то вони огорожі для своєї території просили, то «додати трошки» на машину мрії.

Я зупинила Свєтку. Кажу: – Ти ж, начебто, доросла бабця.

Невже ти не розумієш сама, що варто відкласти трохи rрошей собі на забезпечену старість? Твій чоловік заради цього копив, а не щоб паркани зводити навколо дачі сина.

Подруга на мене образилася, але коли дізналася про свою недугу, одразу мені зателефонувала.

Ось я й говорю зі спокійною душею, що вона може ті накопичення чоловіка віддати за ліkування.

Я вже в телефоні чула, як подрузі стало ніяково від сказаного. І так, виявилося, вона всі гроші віддала синам на нові примхи.

КІНЕЦЬ.