Ми з чоловіком одружені вже майже п’ятдесят років. Наше життя нічим не відрізняється життя більшості подружніх пар. Познайомились, закохались та одружилися. Жили, як середньостатистичне подружжя. В основному спокійно, але інколи виникали конфліктні ситуації, де ми сперечались, кожен доводив свою правоту.

Декілька разів навіть заводили мову про розлучення. Але, зрештою, досі разом. Я не знаю, як буває інакше, тому вважаю наші сімейні відносини цілком нормальними, мене все влаштовує. У нас дві доньки.

Старша вже вийшла заміж та переїхала жити в інше місто. А молодша мешкає з нами й вже закінчує університет. Всі життєві труднощі ми завжди долали разом.

Коли в молодшої доньки був день народження, мій чоловік сказав, що планує зі мною розлучитись. Навіть не дочекався, коли закінчиться бенкет. Спершу я подумала, що це якийсь розіграш і навіть не відреагувала.

Але він не жартував. Пояснив, що коли молодша донька отримає диплом і влаштується на роботу в місті, де зараз мешкає її сестра, тоді він подасть на розлучення. Ще й благородного з себе вдає.

Каже, що за той час я зможу підготуватись, якихось грошей відкласти. Він спеціально сказав завчасно, щоб це звалилось мені, як сніг на голову.

Але я не розумію, як ми ще рік маємо жити під одним дахом. Я маю готувати, прибирати, прати речі людини, яка вже все без мене вирішила і не хоче бачити мене у своєму майбутньому.

Це схоже на якісь психологічні тортури. Невже він не розуміє, що я жива людина і в мене є почуття. Більшу частину життя прожили разом, щоб зараз так просто сказати, я від тебе йду.

Подруги намагаються підтримати мене, але жодної конструктивної поради я не почула. Дехто радить не чекати стільки часу, а самій від нього піти.

А інші радять не рубати з опалу, що за рік ще багато чого може змінитись. Намагатись дистанціюватись від цієї теми й жити, як жили. Не знаю, що мені робити? Може ви порадите, щось слушне?

КІНЕЦЬ.