Оксана одразу зрозуміла, що хоче чоловік. Вже від початку розмови. А Андрій продовжував говорити. Говорив, говорив, говорив. Ходив туди-сюди по кімнаті і, виразно жестикулюючи, вимовляв промову.

«Який він нудний, — думала Оксана, з тугою дивлячись на чоловіка. — Та ні, то він нічого. І батько добрий, і не п’є».

— Дехто називає це «перезавантаженням стосунків», — почула вона далекий голос чоловіка. — Але мені таке порівняння не подобається. Особисто я вважаю, що…

Але Оксана його вже не чула. Вона знову відволіклася на свої думки.

«По господарству мені допомагає, — думала вона, — заробляє пристойно. Майже всю зарплату мені дає. Хороший чоловік, гріх скаржитися. Але як почне промови свої виголошувати, так просто вуха в’януть».

— Особливо, коли чоловік і дружина довгий час живуть разом, і вони мають дітей, — виразно, з почуттям продовжував Андрій. – Таке трапляється!

«І звісно ж я просто перестаю його чути, — думала в цей момент Оксана. – Ну ось, про що він зараз говорить? Чую лише один його бубніж. Бу-бу-бу. Бу-бу-бу. Щось про дітей. Ще трохи і я засну.

— Але ж діти ні в чому не винні! – казав Андрій. — І наша з тобою відповідальність, Оксано, у цей непростий період зробити все, щоб…

“Не спати! – подумала Оксана. – Спати не можна. Потрібно слухати. Інакше він образиться. Побачить, що я заснула, і зрозуміє, що мені зовсім не цікаво. Зберися, Оксано. Візьми себе в руки, зрештою. Послухай, що тобі чоловік каже”.

Оксана струснулась, поплескала себе долонями по щоках, зробила розумне обличчя та змусила себе слухати.

— Бо душно, Оксано, розумієш, душно! – Почула вона голос чоловіка. — Душно та тісно. Але ці тіснота і задуха не фізична, а духовна. Якщо ти, звичайно, розумієш, про що я говорю.

– Я розумію, – серйозно сказала Оксана.

Але Андрію було все одно, чи розуміє його дружина чи ні. Він її не бачив і не чув. Він чув лише свій голос. І Андрій починав наводити нові аргументи на захист своєї позиції та ще яскравіше жестикулювати.

“Напевно, йому здається, — думала Оксана, — що чим більше переконливих аргументів він наведе, тим швидше я погоджуся з ним. Такий кумедний. А коли руками махає, на диригента схожий. Невже він не бачить, що я й так згодна?”

— Тим більше, коли йдеться про сенс життя, про життєві цілі та погляди на життя! — долинуло до Оксани.

«А це що? – подумала вона. — Що я чую? Він що по другому колу пішов? Знову почав говорити про невідповідність наших з ним цілей та різницю поглядів на життя? Ну так і є! Пішов другим колом».

Оксана подивилася на годинник.

«Все, — подумала Оксана, — настав час закінчувати. Якщо його не зупинити, він може продовжувати цей монолог нескінченно. А незабаром діти зі школи прийдуть».

– Я згодна! – голосно сказала Оксана.

Андрій за інерцією ще продовжував щось говорити про сенс свого буття, але вже не так виразно, причому з подивом дивлячись на дружину. А Оксана, побачивши, що чоловік її помітив, звернув нарешті і на неї увагу повторила сказане.

– Я згодна! – ще голосніше сказала вона. – Згодна я!

– Як згодна? — перелякано перепитав Андрій, не вірячи у своє щастя.

— Отак, — весело відповіла Оксана. – Просто. Згодна і все. Ти мене переконав.

— Я сподіваюся, ти розумієш, що це не моя забаганка. Фахівці радять! Вони кажуть, що колись у сімейних стосунках складається…

— Не проста ситуація? – продовжила Оксана. – Я пам’ятаю. Ти з цього розпочав свою доповідь. Забув?

— Ні, але…

— Поживемо окремо, — сказала Оксана. – Так буде правильно.

– Ти ж розумієш, що це…

– Не назавжди? – продовжила Оксана. — Розумію. На час.

— Адже у нас діти і ми повинні…

— Думати не лише про себе, а й про них? Я все пам’ятаю.

— Наші діти в жодному разі не повинні страждати через нас, — вів далі Андрій. — Вони не повинні думати, що мама та тато посварилися і тому мешкають окремо.

– Згодна з тобою цілком і повністю. Наші діти тут ні до чого. А як ти думаєш, Андрію, скільки приблизно нам потрібно часу пожити окремо? Ну щоб остаточно перезавантажитися!

— Думаю, що місяця три вистачить, а там подивимося, — відповів він.

— Кажеш, місяці зо три, — задумливо промовила Оксана.

— А там побачимо, — уточнив Андрій. — Якщо сподобається, можемо продовжити насолоду. Як ти на це дивишся?

— Позитивно дивлюся.

– У такому разі, – сказав Андрій, – справа за малим. Залишилось вирішити, хто і де житиме? Правильно?

– Правильно! – погодилася Оксана.

— Один мій добрий знайомий, ти його не знаєш, — продовжив Андрій, — надовго поїхав до іншого міста. А його квартира вільна. І він запропонував мені пожити у нього.

— Ні, ні, — відповіла Оксана. — Навіщо тобі кудись іти? Жити в чужих людей, яких я навіть не знаю, невідомо за яких умов. Цього я не можу допустити. Ти залишишся тут. У своїй великій затишній квартирі.

— Хочу тобі нагадати, Оксано, що ця квартира велика і затишна не тільки моя! – сказав Андрій. — Не забувай, що вона куплена у шлюбі.

— Але ж куплена на твої гроші, — відповіла Оксана. — І ти маєш більше прав знаходитись у ній, поки ми житимемо окремо. Адже ми не розлучаємося! Правильно?

— Правильно, але…

— До того ж ти звик до цієї квартири. Тобі так подобається повертатись сюди після роботи. Тут твій кабінет, твоя спальня. Тут кухня, зрештою! На якій ти так звик у будні снідати вранці, а ввечері вечеряти. А у вихідні ще й обідати. Ні-ні. Питання вирішене. Ти залишаєшся тут. І нічого не хочу чути. Ти це заслужив, Андрію. Ти не я.

Андрій хотів заперечити, але не встиг.

— А я, мабуть, — почув він голос дружини, — поживу в однієї своєї знайомої.

– Якої ще знайомої? – Не зрозумів Андрій.

— Ти її не знаєш, — відповіла Оксана і махнула рукою. — Вона теж нещодавно поїхала.

– Куди поїхала?

– Гадки не маю. Кудись.

– Надовго?

– Назавжди. І її квартира – у моєму розпорядженні.

– А наші діти?

– Ось! — багатозначно промовила Оксана. – Наші діти. Добре, що нагадав. Я вважаю, ти маєш рацію.

– Я? — здивовано вигукнув Андрій. — Маю рацію?

— Ну, звісно, ​​ти, а хто ще. Адже це ти казав, що наші діти в жодному разі не повинні через нас страждати.

– Ах, це, – до Андрія дійшло. – Ну так. Я говорив.

— От і скажеш їм, що я знайшла роботу і поїхала у відрядження.

— У яке відрядження?

— В якесь. В інше місто.

— У яке інше місто?

— Ну що ти, як маленький. Не розумієш, до якого іншого міста я поїхала?

— Не розумію, — щиро зізнався Андрій.

— Ну, коли не розумієш, тоді сам придумай якесь місто. Мені все одно.

– Як все одно?

– Так! – відповіла Оксана. — Насправді, я ж нікуди не їду. Правильно? І мені все одно, що ти скажеш нашим дітям щодо того, куди я поїхала.

У цей момент Андрій зрозумів, що розмова зайшла зовсім не в те русло.

— Я не згоден, — рішуче заявив він. – Категорично!

— Не згоден пожити окремо? – здивувалася Оксана. – Дивно. Адже ти сам це запропонував. Сказав, що фахівці радять, коли у сім’ї все непросто. Сам запропонував перезавантаження, а тепер не згоден? Як тебе розуміти?

– Я тобі що запропонував?

– Окремо пожити.

— Я запропонував, що сам піду. А ти залишишся. А ти що? Найхитріша? Так?

В цей час повернулися діти.

— Зараз у дітей спитаємо, — сказала Оксана. – Як вони скажуть, так і зробимо. Правильно?

— Оксано, я прошу, не втручай сюди наших…

Але Оксана вже покликала дітей.

— Скажіть, діти, — спитала вона, — чого ви хочете? Залишитися тут зі мною на все літо? І все літо провести у місті, під моїм наглядом, відточуючи свою майстерність гри на роялі та на скрипці. А у вільний від музики час займатися точними науками.

Перед тим, як продовжити, Оксана витримала невелику паузу.

— Чи ви хочете прожити якийсь час далеко від мене? Окремо! Без роялю та скрипки, без аналітичної алгебри, геометрії та хімії. Через тиждень у вас починаються канікули.

Андрій хотів було втрутитися. Він вважав, що так робити було нечесно. Але не встиг. Слово взяли діти.

– Окремо від тебе? — не вірячи у своє щастя, перепитали вони.

— Як пропонує ваш тато, — виразно і з натхненням продовжувала Оксана. — А для цього їхати відпочивати на море. Без мене. З татом. І там, купаючись і засмагаючи, відпочити разом з ним і від мене, і від скрипки, і від рояля, і всього. А?

— Оксано, якщо чесно, — почав Андрій, але діти його не чули.

— Якщо чесно, мамо, — сказали діти, — тільки ти не ображайся…

— Жодних образ, — пообіцяла Оксана.

– Справа не в тобі, – продовжили діти, – і навіть не в роялі, не в скрипці і не в усьому іншому. А просто… ми справді трохи втомилися. Цей рік… Як би тобі сказати… І для тебе, і для тата, а особливо для нас був дуже непростим. І нам би хотілося, щоб…

«Починається, — подумала Оксана, — обоє в батька. Зараз прочитають мені лекцію. Аргументовано все викладуть та підкріплять фактами.»

– Коротше, діти! — голосно зажадала Оксана. – Зі мною? З татом?

– З татом! – упевнено відповіли діти. — Тільки без образ, мамо.

— Жодних образ, — відповіла Оксана і подивилася на чоловіка. — Я не переїжджаю до подруги, а ти береш відпустку та з дітьми їдеш на море. Поживемо окремо якийсь час. А там побачимо. Якщо сподобається, можемо продовжити задоволення.

Андрій, звичайно, намагався все виправити. Він уже не хотів жити окремо, а мріяв, щоб усе було, як і раніше. Але, на жаль! У нього нічого не вийшло. Тому що тепер усі його красиві слова та яскрава жестикуляція розбивалися об не менш гарні слова та яскраву жестикуляцію його дітей. Двоє проти одного. Перевага…

А Оксана пішла до іншої кімнати. Щоб не заважати батькові та його дітям розмовляти. Вона ввімкнула телевізор і почала дивитися серіал. А коли за стінкою стало дуже галасливо, вона скористалася навушниками.

А за тиждень Андрій узяв відпустку і з дітьми поїхав до моря.

КІНЕЦЬ.