Люда та Сашко не жили разом понад 7 років. Жінка постійно була в селі, а чоловік у місті та ще й в іншій області. За ці роки він відвідував дружину лише кілька разів, постійно працював, але частину зарплати відсилав на постійній основі. Під час останнього візиту чоловіка Люда сказала йому, що настав час на пісню.

Сашко згоден: казав, що до пенсійного віку доопрацює – і вже додому.

Був у них один син, у якого вже сім’я та діти. Вони часто відвідували бабусю, чим її тільки й тішили. І ось одного разу Сашко написав телеграму, де повідомляв дружині, що повертається найближчим рейсом.

Люда заметушилась, почала ходити по магазинах, вирішила приготувати все, що любив її чоловік. Одяглася, взяла гаманець, вийшла на ганок — а там Сашко стоїть і тримає за руку маленьку дівчинку, років 5-ти.

-Це чия дитина?

— Моя. Це моя дочка. Люда схопилася за сер це: -Як ти міг так вчинити? Зра дник?

Як я тепер людям в очі дивитимуся? Жінка відштовхнула чоловіка, вибігла з дому, побігла у бік лісу. Довго ходила, думала, міркувала, як краще вчинити. «Так я ж сама вмовила його їхати на заробітки. Якби не я, то й усієї ситуації з цією дитиною не було б».

Пішла жінка у бік будинку, купила дорогою продукти. Сашко сидів на кухні, пив чай. -А Де мама цієї дівчинки? -В ава рію потраnила.

Поме рла. Люда пішла до спальні, де лежала маленька дівчинка. Вона вже спала, тож жінка взяла ковдру та накрила дівчинку. Раптом малеча прокинулася.

-Спи, дитинко, спи … -Тепер ти будеш моєю мамою? -Звичайно буду. Поспи трохи, а як прокинешся, підемо разом вечерю для тата готувати.

КІНЕЦЬ.