У маленькому містечку на Поділлі, де зимові вечори наповнені тишею, а родинні драми розкриваються за зачиненими дверима, моє життя ледь не розвалилося через зраду чоловіка. Я, Соломія, прожила з Олегом майже 17 років, виховувала нашу доньку, вірила в нашу родину. Та його раптовий прихід і слова про розлучення розбили моє серце. Тільки порада мами врятувала мене від розпачу та допомогла повернути те, що я ледь не втратила.

Ми з Олегом були разом з юності. Наша донька, Марійка, стала світлом нашого життя. Ми не жили в розкоші, але на все необхідне вистачало, і я була щаслива. Жили у затишній двокімнатній хаті, яка дісталася мені від діда. Я ніколи не скаржилася, але Олег завжди прагнув більшого. Коли йому запропонували роботу в Польщі, він вирішив, що це наш шанс на краще життя.

Я була проти. Серце підказувало, що розлука нас зруйнує. Але в нашій родині останнє слово завжди було за Олегом. «Їду заробляти на будинок, — сказав він. — Марійка виросте, вийде заміж, треба буде купити їй оселю, оплатити весілля. І машину вже час міняти. Іншого виходу нема». Я поступилася, хоч страх стискав серце.

Перші місяці розлуки були важкими, але сповненими надії. Ми розмовляли кожного дня. Олег сумував, говорив теплі слова, а я підтримувала його, як могла. Він обіцяв, що все це заради нас, заради майбутнього Марійки. Але через півроку щось змінилося. Я відчула це — жіноча інтуїція не бреше.

Олег став холодним. Дзвінки скоротилися до кількох хвилин, він посилався на втому, зайнятість, термінові справи. Його голос, кололий повний тепла, став чужим. Я намагалася проганяти думки про зраду, але вони поверталися, як темні тіні. Як він міг забути 17 років нашого кохання? Адже він поїхав заради родини, заради дому, заради доньки! Але сумніви зростали, і я почала здогадуватися про найгірше.

Минуло два роки. Олег майже перестав дзвонити — раз на два-три місяці, повідомлення надходили ще рідше. Я зрозуміла: у нього інша. Ця думка була як удар під ребра. Я не спала ночами, уявляючи, як він будує нове життя, поки ми з Марійкою чекаємо його тут. Я думала, як повернути його. Навіть хотіла збрехати, що тяжко захворіла, лише б він приїхав. Але не довелося. Олег сам подзвонив і сказав, що скоро повертається. Моя інтуїція кричала: це не до добра.

Я готувалася до його приїзду, як до бою. Запросила маму, щоб вона підтримала мене. Вона сказала: «Зроби все, щоб він повернувся в родину». А потім дала несподівану пораду, яка стала моїм порятунком: «Якщо він скаже, що в нього інша, не здавайся. Скажи, що не віриш. Доведи, що ти краща за всіх, що ніхто не полюбить його так, як ти. Борись за свого чоловіка!»

Я вчепилася в ці слова, як у рятувальне коло. Але страх не відпускав — я знала, що в Польщі в нього інша жінка. Коли Олег увійшов у дім, моє серце завмерло. Він виглядав втомленим, але чужим. Не минуло й години, як він випалив: «Соломіє, я хочу розлучення. В Польщі я зустрів іншу. Ми кохаємо одне одного і скоро одружимося».

Світ розвалився. Але я згадала мамину пораду. «Я не вірю», — сказала я твердо, дивлячись йому в очі. Олег розгубився. Його впевненість зникла. «У що ти не віриш?» — спитав він здивовано. «У те, що в тебе інша, — відповіла я. — Такий чоловік, як ти, не покине жінку, з якою прожив 17 років, не зрадить наші мрії, нашу доньку».

Мої слова влучили в ціль. Олег дивився на мене, не знаючи, що сказати. Він пробурмотів, що ми ще поговоримо, і пішов у іншу кімнату. Перша перемога була за мною. Я витерла сльози й зрозуміла: треба боротиМинуло ще кілька місяців, і коли Олег одного вечора обійняв мене міцніше, ніж за останні роки, я відчула – цей бій ми виграли разом.