Вважають, що діти успадковують долю батьків, якщо матері не пощастило в особистому житті, то й дочка житиме також. Так сталося і зі мною, але я думаю, що це не доля, а просто людина переносить все з дитинства у своє доросле життя та свою сім’ю.

Після заміжжя моє життя, як під копірку, схоже на життя моїх батьків, і я також будую свої стосунки з чоловіком, як і моя мама з батьком. Але, розуміючи це, я все одно нічого не можу змінити.

Мій батько був непоганою людиною, але зовсім не пристосований до сімейного життя. Мало того, що у нього не було постійної роботи, то він примудрявся ще й боргів набратися.

Коли мама починала його лаяти, він не ображався, а ще й заспокоював, ось мовляв, знайду скоро нормальну роботу, тоді не лише борги віддамо, а й ти не працюватимеш.

Кілька разів мама кидала його і йшла до своїх батьків, але через тиждень поверталася назад і не тому, що тато просив повернутися, він навіть не приходив до нас, а тому, що тато сам пропадав. Бабуся намагалася її навчити, але це не допомагало.

До речі, так вони й досі живуть. І не тільки вони, тепер і я живу так.

Чоловік постійно шукає роботу з гідною зарплатою, та ще й примудряється взяти кредит у банку, то на новий телефон, то на поїздку на море. І робить це так, ніби він сам заробив на відпустку для сім’ї.

А в усьому іншому він прекрасна людина, і по дому допоможе, і не закатуватиме скандал з дрібниць. Кинути його в мене ніколи не виникало навіть думки, бо знаю, що не вибереться він зі своїх боргів без мене, та й люблю я його і шкодую. І згодна з мамою, яка казала: «Пропаде він без мене».

КІНЕЦЬ.