Мій чоловік, Василь, постійно докоряє мені за те, що я не готую вишукані вечері, як дружина його товариша Богдана. Соломія — дивовижна жінка та справжній кулінарний геній. Я не заперечую, вона готує чарівно, але це забирає купу часу. Кухня для неї — це пристрасть, місце, де вона творить зранку до ночі. А я? Я метуся між роботою, дитиною та домашніми клопотами, а його докори встромляються в мене, наче ножі.

Солодія зараз у декреті, і її життя — мрія кожної матері. Її батьки, хоч і розлучилися, обожнюють онука і з радістю забирають його зранку.

Бабусі та дідусі на перегони гуляють з коляскою, годують малюка, а ввечері привозять його додому. Соломія прокидається, віддає дитину щасливим родичам, повертається у ліжко, а потім неспішно прибирає. У неї є цілий день, щоб створювати кулінарні шедеври.

Ніхто не відволікає, не тягає — повна свобода. Вона експериментує, пробує нові рецепти, і кожного вечора на їхньому столі щось незвичайне. Її родина дає їй таку можливість, і я щиро заздрю.

Але Василь цього не розуміє. Він дивиться на Соломію і бачить ідеал, до якого я, на його думку, маю прагнути. «Вона в декреті, з дитиною, а все встигає! — кидає він мені.

— А ти готуєш навпіл, одне й те саме». Його слова болять, наче ляпаси. Де мені взяти п’ять-шість годин на день для готовки?

Я працюю, а ввечері забираю нашу доньку Марійку з садочка. Додому ми повертаємось о сьомій. Я намагаюся приготувати щось швидке: картопляну бабку, курча з духовки, макарони зі салатом із огірків і помідорів. Це їжа, яка рятує нас від голоду, але для Василя вона — привід для глузувань.

Якби я почала готувати складні страви, як Соломія, вечеря була б готова опівночі, а сім’я лягала б спати голодною. Але чоловік цього не бачить.

Він лише повторює: «Соломія кожен раз вигадує щось нове для Богдана, а тобі, схоже, байдуже». Його захоплення її кулінарними подвигами звучить, як звинувачення в моїй неспроможності. Я втомилася виправдовуватися. Якби в Соломії був звичайний декрет, коли нема часу навіть у душ сходити, — вона б теж варила магазинні вареники, і Богдан їв би їх без нарікань.

Я рада за Соломію та Богдана. Вона молодець, що не валяється на дивані, а творить на кухні, тішачи чоловіка. Але мені боляче, що Василь постійно порівнює мене з нею.

Він ніби не помічає, наскільки різне наше життя. Я працюю цілий день, а ввечері біжу за Марійку до садка. Соломія у декреті, і завдяки батькам у неї є цілі дні для себе. Звісно, у неї більше часу! Я б теж хотіла декрет, як у неї, але наші батьки не поспішають нянчитися з онукою. Вони люблять Марійку, але проводити з нею весь день не готові.

Василь не вгамується. «Хоч у вихідні могла б приготувати щось особливе», — бурмоче він. А я що, не людина? Мені не потрібен відпочинок?

П’ять днів на тиждень я горблю на роботі, а потім маю весь вікенд стояти біля плити, щоб задовольнити його примхи? Іноді здається, що він шукає привід, щоб розлучитися.

Невже він справді не розуміє, як несправедливі його слова? Чи він навмисно хоче зробити мені боляче? Я втомилася доводити, що роблю все, що можу. Хочу, щоб він нарешті побачив мене — не Соломію, а свою дружину, яка з усіх сил намагається утримати сім’ю на плаву.