Різко задзвонив домашній телефон. Люба злякалacя. На домашній вже давно ніхто не дзвонив, всі користуються сотовим, і хто це може бути?

— Ало … мені Васю к телефону. Люба почула знайомий голос з трубки.

— А хто його кличе?

— Це його найкращий друг, Саша. Жінка, що за розпитування. Ти хто така?

— А я його дружина. Навіщо вам Вася потрібен?

— Як навіщо, сьогодні п’ятниця, святий день. Ми гуляємо…

— І де це ви гуляєте?

— Там, куди чоловіки з дружинами не ходять.

— І ваша дружина в курсі всього? І спокійно відпускає?

— А чого їй не пускати? Я вільна людина, вона у мене слухняна, так що я що хочу, те і роблю. Жінка, що ти зі своїми розпитуваннями пристала. Васю йди буди.

— А ти мені не вказуй. Спить він. Я будити не буду.

— Та вже, розпустив він тебе зовсім, ось тому ти така неслухняна. А ось моя дружина мене з пів слова слухається.

— Чому ж?

— Бо поважає. Моє слово для неї закон, тому як я скажу, так воно і буде.

— А що, якщо вона не буде тебе слухатися?

— А це неможливо. Я її виховав.

— Який ти дypень, Саша.

— Чого … ой, Люба … Люба це ти?

— Так, я. Як ти міг так сильно наոитися, що навіть не зрозумів, що сам собі додому подзвонив і вже пів години зі своєю дружиною розмовляєш! Ще й всяку нісенітницю несеш.

— Любочка, прости, правда, Вибач мене… я просто пере6рав трохи.

— Так, швидко додому. Даю тобі 10 хвилин.

— Але я ж не встигну так швидко приїхати.

— Мене не хвилює. На старт, увага … руш!

КІНЕЦЬ.