Чоловік покинув свою “молоду любов” і повернувся до мене і сина. До цієї жінки все повернулося бумерангом. Вона при надії. Як я розумію, дитиною вона хотіла прив’язати до себе Миколу. Але вийшло все так, що Галина залишилася ні з чим. Що цікаво, вона знайшла спільну мову з моїми свекрами, але і це їй не допомогло.

– Як ти смієш отак просто стояти й казати, що скучив за мною й сином, після того, як пішов до іншої?! – сказала я, дивлячись на Миколу очима, повними сліз та образи.

– Оксано, я розумію, що наламав дров. Але я не можу жити без вас із сином. Вона… то була помилка…»

Він стояв на порозі нашої квартири з винуватим виглядом, ніби собака, що нашкодив. У його очах читався жаль та втома від власної брехні. А я не знала: то початок нового етапу чи всього-на-всього красива казка на одну ніч?

Щоби розповісти все від початку: ми з Миколою одружилися п’ять років тому. Довго не могли мати дитину – цілих чотири роки чекали. Я молилася, проходила всі можливі обстеження, і нарешті сталося диво – у нас народився син, Дениско.

От тільки сімейне щастя тривало не так довго, як хотілося б. Микола почав ночами затримуватися на роботі, потім – незрозумілі дзвінки, відрядження та відчуття, що він не зовсім поруч навіть тоді, коли ми в одній кімнаті.

Та одного дня все зрозуміла без жодних доказів. Інтуїція підказала, що він закохався в іншу жінку. «Вона молодша, гарніша, стрункіша, а ти… ти така, як усі», – здавалося, що ця думка сиділа у мене в голові, вгризалася в серце. Я не раз помічала, як він з нею листується. Зрештою ми не зійшлися характерами, почали скандалити, і чоловік пішов, грюкнувши дверима.

Я старалася триматися бадьоро. У мене був син, була квартира, бодай якась упевненість, що ми з Дениском упораємося без нього. Я не хотіла його благати повернутися. Але водночас щось усередині мене нищило – образа, злість, шалена ревність і… любов, яка ще жевріла.

Між тим Микола щодня телефонував мені по відеозв’язку – хотів бачити сина. І хоч зі мною не говорив ні про що серйозне, я бачила в його погляді провину й тривогу. Він жив із тією жінкою, звали її Галина. Вона, певно, почувалася на коні: молода, ще й швидко встигла зачарувати моїх свекрів – вони не надто розбиралися в ситуації, але тішилися, що «Микола не один».

Спочатку я думала, що Галина забрала собі все: і мого чоловіка, і його вільний час, і навіть приязне ставлення свекрів. Але не минуло й пів року, як я помітила, що Микола почав частіше навідуватися до нас додому. Приходив «погратися з сином», та з нашим маленьким Дениском він проводив максимум годину, а решту часу шукав мої погляди, намагався говорити на теми далекі від дитячих іграшок.

Аж якось увечері я не витримала й висловила все, що думаю:

– Тобі ж добре там, із Галиною, навіщо ти сюди? – запитала я.

– Оксано, – тихо відповів він, – я заплутався. Вона гарна й начебто мене розуміла, коли я був у розпачі… Але ти – мама мого сина, і я усвідомив, що люблю лише тебе».

Я довго дивилася на нього мовчки. У своїй уяві я тисячу разів проганяла його з дому, ляпала його по обличчю газеткою, як цуценя, що намочило калюжу на килимі, та змушувала благати про прощення. Але в реальності все виглядало інакше: йому було щиро соромно.

Однак і Галина не хотіла здаватися. Виявилося, що вона при надії від Миколи. Вона робила все, щоби втримати його: грюкала дверима, казала, що не витримає труднощів, благала його не залишати майбутню дитину, переконувала, що вона «краща дружина» і «не така занудна, як я».

От тільки Микола, схоже, прозрів. Почав згадувати, як ми з ним були щасливі до всієї цієї історії, як удвох обирали ім’я для сина. А коли Галина побачила, що моєму чоловікові важливіше повернутися в сім’ю, аніж лишатися з нею, – вона почала телефонувати й мені, вимагаючи «залишити Миколу в спокої».

Було боляче, прикро, але в душі я розуміла: краще хай він повернеться й визнає всю провину, аніж усе життя мучитися без нього. Я бачила, що щастя Галини тане швидше, ніж перший сніг. Вона намагалася маніпулювати цікавим станом, віддачею, але Микола вже не реагував. Він здавався чоловіком, що втік від обману й хоче почати все з початку – зі мною та сином.

Чи заслужила Галина те, що залишилася сама з дитиною на руках? У житті всяке трапляється. Вона знала, що він не до кінця розлучений зі мною, і все ж таки пішла на цей зв’язок. Випила свою гірку чашу сповна. Я ніколи не бажала їй зла, хоча й не приховуватиму, що приємно бачити, як бумеранг повертається. Ну, я людина жива, чого вже тут удавати святу?

І от через кілька місяців після всіх цих бурь ми з Миколою сидимо на нашій кухні. Перед нами – чашки з гарячим чаєм, Дениско вже спить у своїй кімнаті. Чоловік бере мене за руку, як колись, і каже, що не переставав любити, що шкодує про зраду й готовий доводити відданість щодня. Я дивлюся в його очі й, сама того не очікуючи, відчуваю… прощення.

Так, пробачила. Заради себе, бо ця образа пожирала мене зсередини. Заради сина, який щасливий бачити тата поруч. Заради нас обох, які відбудовують своє життя на руїнах минулих помилок. І, зізнаюся, з певним торжеством – бо та розлучниця отримала, мабуть, саме те, що заслужила.

Чи це правильно? Чи могла я вчинити інакше? Я не знаю. Адже життя – це не чорно-білі смужки, а ціла палітра відтінків. Тепер ми вчимося заново довіряти одне одному, відверто говоримо про наші відчуття та страхи. Усе ще важко, але ми тримаємося разом.

Чи варто прощати зраду, коли повертається блукаючий чоловік?

Наскільки вагома роль дитини в рішенні пробачити?

Напишіть, що думаєте. Можливо, хтось із вас переживає схожу ситуацію, і ваша історія допоможе іншим. А може, ви вважаєте, що я зробила найбільшу помилку свого життя? Усе це життя, друзі. І я його обрала – без прикрас, але з любов’ю, яка, сподіваюся, тепер стане міцнішою за будь-які зради.

Джерело