Після тридцяти років шлюбу, коли наші діти одружилися та влаштували своє життя, мій чоловік раптово оголосив, що йде.

Це сталося одного вечора, коли ми сиділи у вітальні, обговорюючи, як чудово пройшли весілля наших дітей.

“Я думав про це довгий час,” – почав він несподівано, – “і вирішив, що настав час для мене почати нове життя.”

Я дивилася на нього здивовано, не в змозі зрозуміти, про що він говорить.

“Нове життя?

Що ти маєш на увазі?”

– Запитала я, відчуваючи, як моє серце стукає у вухах. Він підвівся і підійшов до вікна, дивлячись у темряву.

“Я купив будинок.

Будинок, де я планую провести свої літні роки… без тебе,” – його голос був твердим і рішучим.

Я відчувала, як повітря в кімнаті стає важким.

“Ти що, чекав, поки діти з’їдуть, щоб піти від мене?”

– Мої слова звучали слабо і неживо.

“Так,” – він обернувся до мене, його обличчя було непроникне, – “я чекав цього моменту.

Я хотів, щоб наші діти були щасливі та облаштовані.

Тепер, коли вони створили свої сімʼї, я можу подумати про себе.”

Я сиділа, не в змозі повірити у те, що відбувається.

Все наше спільне життя, боротьба, радості та роки взаєморозуміння здавалися неважливими перед його бажанням піти.

Залишившись сама, я замислювалася над тим, як все могло статися так несподівано.

Життя, яке я знала, зруйнувалося, залишивши мене в порожнечі та невизначеності.

Але згодом я зрозуміла, що мені теж потрібно шукати свій шлях до власного спокою та щастя – незважаючи на все, що сталося.

А що мені залишилося робити?

КІНЕЦЬ.