Я – типова нудна “домашня жінка”. Мені зараз тридцять два роки. І рік тому від мене пішов чоловік до тренера з фітнесу, з якою він займався в залі.

Перші півроку я чекала, що Ігор повернеться. Тримала в передпокої його тапочки. Не торкалася одягу в його шафі і не подавала на розлучення. Але потім я раптом почала розуміти, що я молода, і життя прекрасне. Швидко погодилася на розлучення. Перестала чекати.

Більше ніхто не змушував мене приходити додому раніше. Не треба було готувати так багато їжі. Квартира дивним чином залишалася чистою, хоча ми жили з нею разом із п’ятирічною донькою і ще завели, нарешті, собаку.

Я могла їсти що хочу та пити улюблену каву. Ніхто не казав, що це шкідливо і не хмурився. А ще я перестала вислуховувати скиглення колишнього. Тож голова не гуділа від нелегкої праці емоційного обслуговування.

Відпала необхідність щовихідних проводити зі свекрухою, недоброзичливою жінкою.

Моє життя змінилося на краще у всіх відносинах. У мене з’явився ненав’язливий і галантний молодий чоловік.

І тут мені дзвонить та сама тренер, нова дружина відведеного із сім’ї скарбу:

– Дарія Іванівна, ваш чоловік хоче до вас повернутися, – вона каже зніяковіло. Щось раніше не помічала за нею здібностей відчувати докори совісті.

– Що трапилося? Він звернув шию, і тепер ви не хочете витрачати на нього молоді роки? – весело відгукуюсь я.

З’ясовується, що Ігор лише злaмав обидві нoги, коли вкотре зображував із себе молодого і завзятого мачо. Адже у свої сорок із лишком років вона постійно то сплавлявся річкою, то літала на дельтаплані. І ось мій колишній вирішив від неї не відставати.

– Лариса Костянтинівна, – я теж звертаюся до неї на “ви”, хоча вона років на сім мене молодша, – я вам дуже співчуваю, але не маю наміру руйнувати ваше сімейне щастя.

– Послухайте, але я маю гроші, я заплачу. Вам не доведеться доглядати з ним власним коштом, – умовляє мене нова дружина Ігоря.

– Якщо ви готові вкластися, то просто найміть доглядальницю, – я вішаю слухавку.

Через деякий час дзвонить сам колишній чоловік. Розповідає, що мама вийшла знову заміж і не може його доглядати. А Лариса виявилася ненадійною жінкою і крутить роман з іншим. Тепер він зрозумів, що любить мене. До того ж у нас спільна дочка, про яку він таки згадав.

– Ігоре, знаєш за що я тобі по-справжньому вдячна? – питаю я.

І ловлю себе на тому, що від такої пристойної та доброї жінки він чекає на якісь любовні спогади, але не те, що я насправді збираюся сказати.

– За що, котику? – він намагається зобразити із себе героя-коханця, на якого я колись запала.

– За те, що ти розлучився зі мною офіційно. І сам на цьому наполяг. Якби не це, то тебе зараз доставили б до мене, як до законної дружини. І я нічого не змогла б зробити. Я знаю себе. Мені було б незручно кинути людину з такими проблемами, яку вже привезли на мій диван. А зараз я від всього цього врятована, – я відчула зловтіху.

Мені раптом згадалися роки зрад і закидів у мій бік щодо неідеальної зовнішності та характеру.

– Ти упускаєш свій єдиний шанс! Так і зістаришся із сорока кішками! – пригрозив він мені цілком серйозно.

У відповідь я тільки засміялася. Через деякий час мені зателефонувала колишня свекруха і сказала трохи менш гордо, ніж зазвичай:

– Люба, ти в курсі, що батько твоєї дитини живе в своїх друзів. Ми тут скидаємося йому на лікування. Він зараз не може працювати. Може, ти відвідаєш його чи хоча б надішлеш гроші?

– Тетяна Іванівна, я не вимагатиму з нього аліментів на дитину на час, поки вона одужує. Ось мій внесок у спільну справу, – я сама не очікувала, що нахабно розреготаюся в слухавку.

Свекруха кинула трубку. Примари минулого не відставали ще довго. Мені дзвонила то Лариса, то друзі, то свекруха. Тиснули на те, що хоча б дочка має побачитися з хворим татом.

Але ж Ігор з моменту нашого розставання не вважав за потрібне жодного разу нас відвідати. І навіть не вітав доньку з днем ​​народження телефоном. Він і алімент теж не платив. Довелося вже подати до суду.

Я раділа тепер тому, що ця людина пішла від мене. І я не буду тією самою замученою “клюшкою” зі зіпсованими нервами, яка ходить у музеї, що не цікавлять її, і в гурток по кераміці, щоб хоч чимось зайняти свою порожнечу і простір неповаги.

Моя дочка зрозуміє, що зовсім не обов’язково приносити своє життя в дар чужому чоловікові, який не поважає тебе просто тому, що одного разу якась жінка в РАЦСі допомогла вам розписатися.

Справа була зовсім не в тому, що Ігор потребував допомоги. Просто я зрозуміла, що він сам вибрав свій шлях. І я не зобов’язана платити за помилки.

КІНЕЦЬ.