Дзвін кришталю прорізав тишу на кухні. Марина повільно опустила руки в мийку, відчуваючи, як уламки бокала, подарованого на двадцяту річницю шлюбу, впиваються в подушечки пальців.

— Зібрався? — її голос звучав неприродно рівно, наче належав комусь іншому.

Володимир завмер у дверному отворі з дорожньою сумкою.

Його масивна постать, яка завжди здавалася Марині надійною скелею, тепер виглядала недоречно — ніби ведмідь, що випадково опинився в крамниці з порцеляною.

— Марино, навіщо ти так? Я ж пояснив… — він переминався з ноги на ногу, не наважуючись ані увійти, ані піти.

— Що саме? — вона повернулась, витираючи руки об фартух. — Що тобі стало нудно? Що тридцять років — це забагато для однієї жінки? Чи що двадцятип’ятирічна Аня краще впоралась з твоєю… кризою середнього віку?

Тиша повисла між ними — густа, як туман над річкою.

— Я не планував, так вийшло, — його погляд бігав кімнатою, чіпляючись за знайомі речі: годинник, куплений разом у Празі, фотографії з дітьми, вазу, яку Марина завжди ненавиділа, але тримала на видноті, бо її подарувала його мати.

— Так вийшло? — Марина раптом розсміялася, і цей сміх пробрав Володимира до кісток. — Ти збирав речі два тижні. Я знаходила чеки з ювелірної крамниці. Бачила, як ти ховав телефон. І ти кажеш — «так вийшло»?

Володимир переступив із ноги на ногу. Скільки разів він проганяв цей діалог у голові? Десять? Двадцять? Але зараз усі заготовлені фрази зникли.

— Мені п’ятдесят сім, Вово. Куди мені тепер? — її голос уперше здригнувся за весь цей час.

— Ти впораєшся, — нарешті наважився подивитися їй в очі. — Ти завжди була сильніша за мене.

— Хіба про це я питала?

— Тридцять років, Володю. Сьогодні рівно тридцять років, як ми розписались.

Він кивнув, проковтнувши клубок у горлі.

— Марино, я…

— Йди, — вона відвернулась. — Просто йди. Аня чекає.

Двері зачинились із тихим клацанням. Марина повільно опустилась на табуретку й нарешті дозволила собі заплакати. Сльози котилися щоками, залишаючи солоні доріжки на губах. Скільки вона так просиділа — хвилину чи годину? Час розчинився в порожнечі, що заповнила квартиру.

Телефон завібрував на столі. «Мамо, як ти? Тато телефонував…» Донька. Розумниця Катя, така схожа на батька впертим поглядом і ямочками на щоках.

Марина відклала телефон, не відповівши. Що вона могла сказати? «Твій тато пішов до дівчини, молодшої за тебе?» «Я залишилась сама у п’ятдесят сім?» «Мені страшно, доню»?

Перші тижні перетворилися на нескінченний серіал з безсоння, сліз і гнітючої тиші. Марина ходила квартирою, як привид, натикаючись на сліди тридцятирічного спільного життя. Ось його чашка з тріснутою ручкою — викинути? Залишити? Розбити об стіну в пориві люті? Його бритва у ванній, його капці біля ліжка, його светр, що пахнув таким знайомим одеколоном.

— Мамо, ти зовсім не їси, — Катя приїздила щовихідних, наповнювала холодильник їжею, яка потім псувалась. — Може, підемо до лікаря?

— Щоб мене хімією напхали? — відмахувалась Марина. — Переживу якось. Не перша, не остання.

Але в душі вона не була певна — переживе? Ночами Марина лежала, вчепившись у подушку, і ставила собі одне й те саме запитання: коли? Коли вона перестала бути для нього бажаною? Коли він почав дивитись повз неї? Чому вона не помітила раніше?

— Ви тут зовсім заховались, Мариночко, — сусідка Ніна Петрівна зупинила її біля під’їзду. — Ходімо з нами в суботу до клубу при бібліотеці! Там такі цікаві лекції, і публіка — пристойна.

— Який ще клуб? — відмахнулась Марина. — У моєму віці вже пізно по клубах ходити.

— Ну-ну, — похитала головою Ніна Петрівна. — А я ж на п’ять років старша за вас! І нічого, живу! А після розлучення з другим чоловіком — знаєте, як це було? А тепер от Аркадія Семеновича там зустріла, уявляєте?

Марина навіть уявити не могла, що колись захоче бачити поруч іншого чоловіка.

Але одного ранку підійшла до дзеркала — і не впізнала жінку у відображенні. Потьмянілий погляд, сіра шкіра, зморшки глибші, ніж раніше. Невже це вона? Це все, що залишилось?

— Досить, — сказала вона вголос. — Досить, Марино Сергіївно.

За годину вона вже сиділа в кріслі перукарні.

— Що робимо? — спитала молода дівчина з яскраво-рожевим волоссям.

— Усе, — несподівано для себе відповіла Марина. — Змінюйте мене повністю.

Коли Катя прийшла ввечері з пакетами продуктів, вона застигла у дверях:

— Мамо?! Ти… твоє волосся…

Марина провела рукою по коротких пасмах модного попелястого відтінку.

— Подобається?

— Дуже! — дочка розцвіла в усмішці. — Ти виглядаєш… молодшою.

— І почуваюсь інакше, — зізналась Марина. — Знаєш, я тут подумала… може, трохи оновимо квартиру? Я завжди мріяла про світлі стіни замість цих шпалер.

Катя обійняла маму, і вперше за довгі тижні Марина відчула, як у грудях розливається тепло.

Вона почала з малого — записалась на курси комп’ютерної грамотності в той самий клуб, про який згадувала сусідка. Потім настала черга ремонту: світлі стіни, нові меблі, звільнення від мотлоху, накопиченого десятиліттями.

— Марино, ви сьогодні просто сяєте! — помітив викладач комп’ютерних курсів Олег Петрович. — Щось хороше трапилося?

— Я нарешті розібрала антресолі, — засміялась вона. — Уявіть собі, знайшла свої малюнки двадцятирічної давності. А я ж колись непогано малювала.

— То чому б не почати знову? — запропонував він. — У нас є й студія живопису.

І Марина почала. Спочатку невпевнено, а згодом — із дедалі більшим задоволенням. Її акварелі — яскраві, трохи наївні — несподівано сподобались організаторам місцевої виставки.

— Ти б бачила його обличчя, — розповідала вона дочці, повернувшись з відкриття. — Цей Олег Петрович дивився на мої роботи так, ніби побачив Ван Гога!

— Мам, а він… ну… не залицяється до тебе? — обережно спитала Катя.

— Що? — Марина засміялась. — Та ні, звісно! Йому просто подобаються мої акварелі.

Але ввечері, лежачи в ліжку, вона зловила себе на думці: а чи було б це так уже й погано?

Марина насилу балансувала з пакетами продуктів, намагаючись знайти ключі в сумці, коли задзвонив телефон.

— Так, Катю, я пам’ятаю про завтра! — вона притисла телефон плечем до вуха. — Спечу свої фірмові пиріжки, не хвилюйся.

— Мам, тут таке… — голос доньки звучав дивно.

— Що сталося? — Марина нарешті впоралась із дверима.

— Тато телефонував.

Марина завмерла на порозі. Три роки. Минуло три роки з того моменту, як він зачинив за собою ці двері. Три роки, за які вона отримала від нього лише кілька сухих повідомлень про поділ майна через адвоката.

— І що він хотів? — її голос був рівним, майже байдужим.

— Питав про тебе. Казав, що хоче побачитись.

Марина повільно поставила пакети на кухонний стіл. Погляд ковзнув по нових світло-блакитних стінах, білих шафках, керамічній плитці з ручним розписом, яку вона вибирала з таким захопленням. Цю кухню Володимир ніколи не бачив.

— Мам, ти там?

— Так-так, замислилась, — Марина усміхнулась. — Передай батькові, що мені не потрібні візити ввічливості.

— Він сказав… — Катя вагалась. — Сказав, що вони з Анею розійшлися. Кілька місяців тому.

Щось ворухнулося в грудях у Марини — не біль, вона давно притупилась, а радше здивування. Раніше ця новина перевернула б усе її життя. Тепер вона викликала лише коротке зацікавлення.

— І саме тому він згадав про моє існування? — вона почала розкладати покупки. — Як це мило з його боку.

— Мам, він справді якось дивно звучав, — у голосі Каті промайнуло занепокоєння. — Постарів, мабуть.

— Ну, три роки — це не жарти, всі ми не молодіємо, — знизала плечима Марина. — Що ж, якщо хоче поговорити — нехай дзвонить. Номер же не змінювався.

Вона поклала слухавку й підійшла до дзеркала в передпокої. Так, вона теж постаріла. Зморшки навколо очей стали помітніші, з’явилась сивина, яку вона навіть не намагалась фарбувати. Але в очах було те, чого не було три роки тому — спокій і, мабуть, мудрість.

Дзвінок пролунав увечері, коли вона, зручно вмостившись у новому кріслі-гойдалці, читала книжку.

— Марино?

Його голос. Такий знайомий — і такий чужий.

— Привіт, Володю, — вона відклала книжку. — Катя казала, ти хотів поговорити.

— Так, я… — він замовк. — Можна я заїду? Ніяково якось телефоном.

— Заїжджай, — вона поглянула на годинник. — Завтра о шостій вечора підійде? У мене до того плани.

«Плани» полягали у посиденьках з новими подругами з художньої студії, які стали щотижневою традицією. А після них її чекав Олег — вже не просто викладач комп’ютерних курсів, а… Хто? Друг? Залицяльник? Марина й досі ніяковіла, визначаючи їхні стосунки.

— Звісно, — у його голосі почулося розчарування. Раніше він би сказав: «О шостій я ще на роботі» або «А раніше ніяк?» І вона б підлаштовувала плани під нього. Але не тепер.

Наступного дня час промайнув непомітно. Марина свідомо не готувалась до зустрічі — не готувала частувань, не вкладала волосся, не вибирала особливе вбрання. Просто одягла зручну домашню сукню й улюблений кардиган.

Рівно о шостій пролунав дзвінок у двері.

Марина відчинила й ледь упізнала людину на порозі. Володимир змарнів, очі запали, плечі згорбились. Сірий відтінок обличчя додавав йому років.

— Заходь, — вона відступила, пропускаючи його.

Він невпевнено ступив у передпокій і завмер, озираючись.

— Тут усе…

— Так, усе змінилось, — кивнула Марина. — Проходь на кухню, чайник вже закипів.

Він рухався квартирою, мов у музеї — обережно, з цікавістю розглядаючи нову обстановку, картини на стінах, дрібнички, про які ніколи не чув.

— Це твої? — він показав на акварелі в простих рамках.

— Мої, — вона поставила на стіл чашки. — Нещодавно ось виставлялась у міській галереї. Сядеш?

Він опустився на стілець, продовжуючи здивовано озиратись.

— У тебе дуже… світло стало.

— Так, я нарешті зробила все так, як хотіла, — вона усміхнулась. — Ну, розповідай, як твоє життя?

Володимир невизначено повів плечима.

— Складно. Анна… ми розійшлися. Виявилось, вона завжди хотіла дітей, а я…

— А ти вже виростив своїх і більше не хотів, — закінчила за нього Марина.

— Так, — він підвів на неї погляд. — Марино, я…

Дзвінок у двері перебив його. Марина поглянула на годинник і винувато усміхнулась.

— Вибач, я чекаю гостя.

— Гостя? — Володимир розгублено підняв брови. — Може, я невчасно?

— Ні-ні, все добре, — Марина пішла до дверей.

Відчинивши, вона розквітла в усмішці.

— Олеже, заходь! — вона трохи відступила, пропускаючи чоловіка.

У передпокій увійшов сивочолий, підтягнутий чоловік їхнього віку, з виразними карими очима і привітною усмішкою. В руках він тримав букет польових квітів і пляшку вина.

— Пробач, запізнився, — він простягнув букет Марині та лише тоді помітив Володимира. — О, не знав, що в тебе гості.

— Познайомтесь, — Марина прийняла квіти, на мить приклала їх до обличчя і вдихнула аромат. — Олег — мій… друг. А це Володимир, мій колишній чоловік.

Чоловіки потисли одне одному руки. Володимир відчув міцне, впевнене рукостискання Олега — і мимоволі розпрямив спину.

— Дуже приємно, — вимовив Олег із легким кивком. — Марина багато про вас розповідала.

— Справді? — Володимир кинув здивований погляд на колишню дружину, яка вже ставила квіти у вазу.

— Так, звісно, — Олег зняв пальто. — Тридцять років разом — це серйозний розділ у житті будь-якої людини.

У його голосі не було ні насмішки, ні виклику — лише спокійне констатування очевидного факту. Володимир відчув себе незручно, ніби опинився зайвим у цій новій, незнайомій версії власного дому.

— Я, мабуть, піду, — він зробив крок до дверей. — У вас же плани…

— Вечір поезії в літературному кафе, — Марина кивнула, зовсім не зніяковівши. — А у нас із тобою й справді все? Чи хотів ще щось обговорити?

Володимир відчув, як слова, що репетирував напередодні, застрягли в горлі. Що він хотів сказати? Що зробив помилку? Що усвідомив, наскільки цінним було те, що мав? Що життя з Анею перетворилося на кошмар постійних вимог і невдоволення? Що в порожній орендованій квартирі він щовечора згадує цей дім, її запах, її голос?

— Я просто хотів дізнатись, як ти, — нарешті видавив він. — Бачу, що добре. Це… тішить.

— Дякую, Володю, — в її голосі не було злості, лише спокійна відстороненість. — У тебе теж усе налагодиться, я впевнена.

Він кивнув, розуміючи, що це не питання і не запрошення до продовження розмови. Олег делікатно відійшов убік, роблячи вигляд, що розглядає акварелі на стіні, але Володимир відчував його присутність кожною клітинкою тіла.

— Ти змінилася, — несподівано для себе сказав він.

— Усі змінюються, Володю, — вона знизала плечима. — Життя не зупиняється, навіть коли здається, що світ упав.

Він хотів ще щось сказати, але зрозумів — більше немає слів. Кивнув на прощання, Володимир вийшов за двері й повільно попрямував до ліфта. В голові роїлися уривки думок: її нова зачіска, світлі стіни замість темних шпалер, акварелі з підписом «МС» у кутку, чужий чоловік із букетом її улюблених польових квітів — звідки він знає, які квіти вона любить?

А він, проживши з нею тридцять років, так і не спромігся запам’ятати.

З ледь прочинених дверей квартири долинув сміх Марини — чистий, дзвінкий, такий знайомий і водночас уже недосяжний. Володимир відчув, як щось стислося всередині. Чого він шукав, повертаючись? Прощення? Полегшення? Підтвердження того, що вона страждала без нього так само, як він — без неї?

Але знайшов лише одну просту істину: життя триває. Для всіх. Навіть коли здається, що час має зупинитися і почекати, поки ти награєшся і повернешся на своє звичне місце.

Вийшовши з під’їзду, він підняв очі до вікон їхньої — ні, тепер уже тільки її — квартири на п’ятому поверсі. У всіх кімнатах горіло світло, перетворюючи вікна на теплі прямокутники надії в холодних сутінках осіннього вечора.

У тих вікнах тепер жило інше життя — світле, наповнене новими барвами, новими враженнями й, можливо, новим щастям. Життя, в якому йому вже не було місця.

Володимир повільно попрямував до зупинки, відчуваючи, як уперше за довгий час на очі навертаються сльози. Не від жалю до себе, а від усвідомлення: іноді те, що ми вважаємо своїм по праву, вислизає крізь пальці через власну сліпоту. І жодні вибачення не здатні склеїти розбите дзеркало минулого.

Жінка, яку він залишив три роки тому, залишилась лише в його спогадах. А назустріч йому з дверей літературного кафе вже йшла інша Марина — з пензлем у руці та світлом в очах, яке він, на свій сором, так і не зміг запалити за тридцять років разом.