— Марино, а в мене для тебе три новини, — сказав чоловік за вечерею. — Одна гарна, інша не дуже, третя така собі. Тобі з якою краще, щоб я почав?

— З гарної, — впевнено відповіла я.

— Вони приїдуть лише на три тижні, — швидко і радісно відповів він.

– Хто вони?

– Родичі мої, – відповів він.

– А точніше? – суворо запитала я. – Хто саме приїде?

З’ясувалося, що приїдуть його мама з подругою та його тато. А з ними мамин брат із дружиною та трьома дітьми.

– Брат? – здивувалася я. — Але твоя мама не має братів. Звідки ж він узявся?

Чоловік пояснив мені, що це двоюрідний брат мами. Дядько Іван. Він син її рідної тітки.

– Якої тітки?

— Тітки Ніни, — відповів чоловік, — із Черкас. Невже ти не пам’ятаєш тітку Ніну? Вона ще в нас на весіллі була.

Жодної тітки Ніни з Черкас я, звичайно, не пам’ятала. Ось ще. З якого дива. На весіллі було стільки народу, якби запам’ятай усіх. Та й коли це було? Я не завжди можу згадати, що було місяць тому, а тут цілих 17 років!

Але мені не хотілося псувати чоловікові настрій своєю забудькуватістю. Він тільки-но прийшов з роботи. Втомився. Вечеряв. Тим більше, що мені було до ліхтаря, хто саме з його родичів до нас приїжджає. Головне, що приїжджають вони на три тижні! І чоловік видає цю інформацію за хорошу новину.

Саме тоді я точно зрозуміла, що родичі ще не приїхали, а я вже їх ненавиджу. Мені стало страшно від такого стану.

“Що я за дружина? – думала я. — Що я за людина? Це ж родичі чоловіка! А я вже їх ненавиджу. Ще вчора я їх любила всіх, а сьогодні ненавиджу. Виходить, що я не та, за кого себе видаю? Так чи що? Я завжди думала про себе, що я добра, гостинна. І до родичів чоловіка ставлюся, якщо і не з великою любов’ю, то принаймні по-людськи. З усього виходить, що я — жорстока? Так, чи що?”

Я почала думати, як так вийшло, що я сама себе не знаю  тому не помітила, як перетворилася на чудовисько.

Подумавши, я дійшла висновку, що просто ще не мала можливості показати всім, а собі насамперед, хто я насправді і як я не люблю родичів чоловіка, які приїжджають до нас у гості надовго.

Випадку не було. Адже донедавна ми жили в маленькій двохкімнатній квартирі, у спальному районі. І до нас ніхто з його родичів у гості надовго не приїжджав. Хіба що на кілька днів. Максимум три дні. Ну як за таких умов я могла побачити своє справжнє обличчя? Ніяк.

Коли я зрозуміла, що перетворилася на чудовисько і ненавиджу родичів чоловіка, я злякалася.

«А чи не вийде так, — думала я, — що тепер, ставши чудовиськом, я зненавиджу і чоловіка свого, і дітей своїх?»

Недовго поміркувавши, я дійшла висновку, що ні. З чоловіком та з дітьми все гаразд. Ненависть до рідні чоловіка не перекинулася на самого чоловіка та дітей. Тьху, тьху, тьху. І я ще дуже люблю свого чоловіка та наших з ним дітей.

У нас дві дівчинки. Молодша Настюша. І старша Марійка. Чудові дівчатка. І чудовий вік. 13 та 16 років! Господи, та я тільки нещодавно зрозуміла, що саме у цьому віці діти, а особливо дівчатка, стають особливо милими.

А ще я дуже люблю нашу велику квартиру. Чотири кімнати, великий передпокій, величезна кухня. Простора ванна кімната. туалет. Поки що це все віддереш і… Втім, це не має значення. Головне, що 120 квадратних метрів. І 80 із них — житлова площа.

А ще я зрозуміла, що виявляється, до сьогоднішнього вечора я була дуже щаслива. І ось тепер сюди мають приїхати його родичі. І вони житимуть тут три тижні! А чоловік мені все про свою тітку щось казав. Все ніяк не міг заспокоїтись.

— Ну, як ти не пам’ятаєш тітку Ніну, — чоловікові було дуже важливо, щоб я згадала її. — Вона ще співала найголосніше.

«Та щоб ти провалився, — подумала я, — зі своєю тіткою Ніною».

— Висока брюнетка, чи що? – запитала я, аби він відв’язався. – Яка перемогла на конкурсі танців?

– Ні. Висока брюнетка – це тітка Катя. А тітка Ніна – блондинка. Середнього зросту. Тітка Ніна не танцює. Вона співає. Невже ти не пам’ятаєш, як вона співає?

Я вирішила не псувати настрій чоловікові. Ну, справді, я його люблю, і мені все одно, співає тітка Ніна чи танцює. Тим більше, що сама вона до нас не їде. А їде її син із дружиною та з дітьми.

— Щось пригадую, — відповіла я і одразу повела розмову в бік від тітки Ніни. — Значить, вісім гостей?

– Вісім, – підтвердив чоловік.

— А дітям дядька Вані скільки?

— Старшому синові 32, молодшому 16, а середньому… — він замислився. — Чекай. А скільки ж середньому?

– Достатньо, – радісно зупинила я чоловіка. – Все зрозуміло. Можеш не продовжувати.

Я вирішила взяти паузу і вдала, що над чимось серйозно думаю. Чоловік дивився на мене винно-переляканим поглядом і мовчав. Він боявся, мабуть, що я буду не рада приїзду гостей.

— Я правильно зрозуміла, що приїзд рідні — це і є та друга новина, про яку ти сказав, що вона «не дуже»? – запитала я.

– Так, – злякано відповів чоловік, – а що?

– Нічого, – відповіла я. – Все нормально. Хороша новина.

– Хороша?

– Хороша. А коли вони приїжджають?

– Завтра ввечері.

– Ввечері, – задумливо промовила я. — А де ми їх розмістимо?

– Гарне питання! – серйозно сказав чоловік. — Про це я й хотів поговорити. Я думаю, що в чотирьох кімнатах ми легко розмістимо наших гостей наступним чином. Ти спатимеш з Настюшею та Машенькою в кімнаті Марійки. Мої батьки займуть вітальню. Сини дядька Вані легко розмістяться в кімнаті Настюші. А сам дядько Ваня з дружиною та маминою подругою займуть нашу спальню.

— А де ти будеш? – запитала я.

– Ось! — радісно вигукнув чоловік. — Це третя новина.

— Яка так собі? – уточнила я.

– Вона сама.

– І?

– Уявляєш?! Навіть не знаю, як так сталося. Просто… Збіг якийсь. Я завтра вранці на три тижні їду до Одеси.

– Одеси?

– У відрядження, – уточнив чоловік. — Як я тільки не відмовлявся. Нічого не вийшло. Мене поставили перед вибором. Або, сказали, звільняйся, або будь сумлінним та виконавчим працівником, яким ми тебе досі знали.

– І ти вибрав друге? – запитала я.

— А як би ти зробила на моєму місці? Вимушений був поступитися тиском. А в Одесі зараз, кажуть, така задуха.

— І велика вологість, — додала я.

– Ось і ти знаєш, – сказав чоловік. — І в таких умовах я змушений працювати цілих три тижні.

– Ти впораєшся.

– Ти думаєш?

– Я в тебе вірю.

— А із запропонованим мною планом розселенням родичів? Ти як? Згодна?

— Ти дуже добре все вигадав, — радісно сказала я. — Особливо з дядьком Ванею, його дружиною та подругою мами.

— Якщо не так, можна по-іншому їх розселити?

— Та гаразд, — поблажливо сказала я. — Залиш як є.

– Точно?

– Точно.

— Бо можемо переграти якось інакше.

– Не варто.

— А ти не гніваєшся, що все так сталося? — спитав він.

– Ти про що?

— Ну, що рідня приїжджає, і таке інше. Не сердишся? Тільки чесно!

– Ні, – захоплено відповіла я. — З якого дива мені сердитися? Все вийшло дуже чудово. Ти летиш до Одеси на три тижні. Де спека, задуха, вологість. А я залишаюся вдома. Прийматиму твоїх родичів. Все чудово!

Чоловік глянув на мене з недовірою. Мабуть, його збентежив мій тон.

— Правда не гніваєшся? — спитав він.

— Ну, звісно. Я люблю тебе.

— Вони ж лише на три тижні.

— Та про що ти говориш, коханий. Це такі дрібниці. Не думай про це. Їдь в Одесу та працюй.

Чоловік знову глянув на мене з недовірою.

– Тепер щодо прибирання та приготування, – продовжив він.

— Взагалі не парся, — одразу зупинила я його.

– Не паритися?

– Взагалі. Вважай, що питання вже вирішене.

— Впевнена?

– Не сумнівайся. Все буде у найкращому вигляді.

— Ну… якщо найкращому… Тоді я спокійний?

— Будь спокійним, і ні про що не хвилюйся. Я зроблю все як треба.

І на той час я дійсно вже точно знала, що саме і як я маю зробити.

— І все-таки, — не вгавав чоловік. — Мені хотілося б знати, як саме ти вирішиш цю проблему? Хочеш, я поговорю з Машенькою та Настюшою?

– Про що? – не зрозуміла я.

— Щоб вони допомагали тобі в господарстві. Щоб не ти сама все робила. Адже одній обслуговувати таку низку — це не просто. Нехай дочки тобі допоможуть.

Я уявила, як Настюша та Машенька допомагають мені по господарству. Уявила, як ми втрьох обслуговуємо цих родичів. Згадала чомусь трьох синів дядька Вані. Старшому з яких 36, молодшому 16, а середньому, Бог знає, скільки. І за весь час вечері мені вперше по-справжньому стало весело.

Я навіть засміялася. Ні серйозно. Чогось раптом пробило мене на сміх.

– Не треба нічого, коханий, – сказала я, закінчивши сміятися. — Я сама чудово з усіма справами впораюся.

— Впевнена?

– Впевнена, – відповіла я. — Тому що я просто нікого не пущу до нас.

– Як це? – не зрозумів чоловік.

– Так це, – відповіла я. — Можеш уже зараз їм дзвонити і говорити, що вони не житимуть у нас.

– Ти жартуєш зараз?

— Анітрохи.

— А де вони житимуть?

– Та мені все одно. Хоч на вокзалі.

— Не знав, що ти така, Марино. І ось чесно тобі говорю, мені тепер з тобою навіть жити разом страшно.

— Якщо чесно, то я й сама тільки сьогодні дізналася, хто я є насправді. І мені, як і тобі, також страшно. Сама себе боюся. Але я впевнена, що згодом цей страх у нас обох пройде.

– Ти думаєш?

– Впевнена. Не одразу, звичайно. З часом. Але минеться. Ми обидвоє звикнемо до мене нової, і знову будемо щасливі. Як раніше.

Чоловік зателефонував родичам. Сказав, що має для них три новини. Одна — хороша погода. Друга — не дуже, про те, що вони їх прийняти не можуть. А третя – так собі – завтра вранці вони всією сім’єю їдуть в Одесу.

КІНЕЦЬ.